Розділ «Частина друга»

– Що за диво оцей Люборацький, – думали собі його соучні. – З ким не зарви, все знайомий, все дружить; а тобі хоч би з собакою якою подружитись, так і то не вдасться. Тьху! чорт його зна! А такий же семінарист, як і кожен… – Другі думали: та й гладко ж бреше! – а проте й цим заздрісне було, що в Антося стільки знайомих.

Як виходили з класа, інспектор на дверях стояв, виглядав синьої шинелі, та всякі були, а синьої нема. Антосьо ж ще на переміні казав тому не виходити, поки він бурноса не віддасть; і як виходили з класа, то пройшов мимо інспектора в бурносі, а опісля подав йому крізь вікно.

Відоме діло, що синій шинелі не їсти було хліба після цієї штуки. І не їла вона його: Антосьо, взявши її крізь вікно, пішов улицями та проулками, та на тандиту; додав скілька карбованців і взяв шинелю на славу.

Отак Антосьо ману пускав і камбраттям, і перед урядом, і по селах. Камбраття дивувались, яким побитом він всюди втреться; начальство хропло, пазурі гострило, та не могло нічого вдіяти, бо не вловить; панотці тільки поцмоктували: – От дав бог дитину! От дав бог зятя!… – І звернули до його за проповідями: – вже будьте ласкаві! – просять. – не відкажіться. А я вам гостинчика привезу й могоричу поставлю; на таку-то неділю мені «слово» напишіть. Я й сам міг би, – каже, – та часу нема, ні чорнила; до того таки хіба квиток пишучи до шинкаря, щоб дав горілки на борг, держиш перо в руках, то забув до тристенного, як і сідати за проповідь. То будьте ласкаві!…

– С моим большим удовольствием! – відкаже Антосьо. – Навіть без гостинця.

– То де вже без гостинця! – озветься панотець, – коли хочеш алілуї, то руку вгобзи.

Засміється Антосьо: «го-го-го!» Засміється панотець: «га-га-га!». Як де, то й паніматка підсобля: «ги-ги-ги!». Часом то й панянки: «гм-гм!» І панотець, як у гору впреться, а Антосьо й сяде за роботу, а як коли, то й підсяде до якого з умілих; – напишіть, – попросить, – слово, чи бесіду, чи що, будь ласка! Тут один панотець, добряча душа, просив. І сам, – каже, – і міг би, та часу немає. Будь ласка, напишіть! А я вже могоричу за те на славу!

– Добре! – озветься той. – А ви ж мене возьмете туди з собою?

– С моим большим удовольствием! – відкаже Антосьо. – Я сам хотів не раз уже вас просити, щоб – не угодно ли; та якось то часу не було зайти, бо так коні пришлють, що не встигнеш; або духу не ставало – ану ж, думаю, ще й налає!

– Та за що тут лаяти? Хіба я з тих, що й алгебру вчать? Ні, брате, я не з тих, щоб гриз книжку, як заєць щепи.

Засяде сей на скільки ночів; Антосьо купить свічок, поставить для духу з півока; й проповідь як виросла.

– Ану, горобчику, перепишіть мені оцю штучку, – попросить тоді Антосьо якого ретора. – Я вам тютюну за те.

– А дасте ж? – питає ретор.

– Чому ж би я не дав? – озветься Антосьо. І прийде ретор, пише. Антосьо йому поставить тютюн з коробкою, булку, ковбасу, й на кінці дасть цілого півфунта тютюну, та ще й попросить послухати, як гратимуть.

– Спасибі! – відкаже ретор, позираючи на заробіток. – Як буде треба, то й ще кажіть. – І піде, думаючи: – Ото наслухаюсь музиків!

І всі спокійні: Антосьо чи сяк, чи так, а встатчився в слові; панотець має проповідь, ретор – тютюн, а богослов, що писав, учти жде й діждеться. А там ще й на празник абощо загримить з Антосьом в гості на село. І не нарозказується опісля, які дива там бачив; а панянок яких! чудо-пречудо! Як балака, то наче бісером сипле; співа, як соловейко; хороша, як схід сонця, а добра-добра, як янгол!

– А все-таки нема луччої, ні кращої, як моя Галя! – подума собі Антосьо. – О! моя голубочко! – каже сам до себе, мовби це її голубить…

Невиданське діло, щоб семінарист так довго не забував коханої! І Антосьо само-собою забув би її й тепер, як в реториці забув, якби не надало йому оту молитву видумати: молившись, щораз згадував дівчину і дав серцю волю, – то закохання росло та й росло й годі не знало. Далі спіймав він угрина з картинками й знайшов таку панянку, як Галя – точка в точку, тільки не так убрана. От і купив він її і оправив, і повісив над кроваттю та й лежить, було, дивиться, аж забудеться. Ніхто з камбраття й не завважав, бо Антосьо сам жив; а хто був вхожий до його, то не здогадувався, що воно значить, що Антосьо дивиться-дивиться на картину й кинеться цілувати. А він витер німецький підпис і підписав: «Галя», та й милувався. А ще був тільки філософ. Та не вік дівці дівувати, – пора й перестати, і Антосьові не вік вікувати в філософії.

V

Мовби на крилах полетів Антосьо додому, як розпустили уже на вакації; в дорозі і горілкою візника підпоював, і все; коні біжать, духу пускаються, а він все свариться: – чого помалу їдеш? Як же йому й не гонити? Там дівчина-зірка очі видивила, виглядаючи, – жде не діждеться, аж змарніла перепілочка. Бачився він з нею й прошлими вакаціями, й різдва не минав, ні великодня; та хіба не довго ждати три місяці? І день і година роком стане; а то ж то три місяці! Пожди, будь мудрий, й не май гадки про побачення!