Розділ «Частина перша»

Кожному відомо, що катряги низькі будуються, а долівка така м'яка, аж пухка. Отже це не заважало Антосьові. Прийшовши в катрягу, він закрив очі долонею, перекинув голову назад; постояв так таки довгенько, осміхнувся і каже: «ну от так!» З цим словом лівою рукою взявся вбоки, а праву відставив, як наче держить панянку, і ну витрясать польки, приграючи на губу: ти-ни-ни-ни, ти-ни-ни-ни. Упрів, засапавсь, та й ліг.

– Добре, – каже, – їй-богу, добре. Тільки видихаюсь, піду та так і втну з Галею. О! голубочко моя! серденько моє! гай-гай! – та і піднявсь, обтріпався, і став та й думає: чи йти, чи ще попробуваться? Ні, попробуюсь іще. – І почав танцювать.

Потанцювавши довгенько, – вже наломавсь, – подумав і пішов з катряги. Та на самоті чого не вдаси? а в гурті, як не той. – І Антосьо так: сів, лише сопе та придивляється, як другі гасають. Серце рветься, та воно ж і мліє, як тільки подумає хлопець, що треба підійти, завербувати; а там ще й дивитимуться всі.

– О! господи! – заговорив Антосьо в душі, – чому в мене тієї сміливості нема? – І пішов знов у катрягу, і знов почав танцювать; аж кружало витоптав, танцюючи, на розсипчастій долівці. Та що з того? Так і день минув, і вечір настав, і ніч приходила, що Антосьо не відваживсь і ногою ступити. Як лягав спати, то найгірш печалував, що не віддав груші: вона б, зозулька моя, – каже, – із'їла б, осміхнулась би до мене; а так… Господи-господи! – І почав їсти її сам, та ще й з таким смаком із'їв, який Галі й не снився.

Довго не спав Антосьо – все думав за Галю, а як устав на другий день, то наче в раю прокинувся: приснилась йому дівчина, що обіймала, що цілувала.

– Якби то наяву так! – заговорив він, хутко-хутесенько руками потираючи. – Якби то наяву так! А може це й мені, як Йосифові, откровеніє? – Тут уже не втерпів, щоб не порадуватись: став прямцем і почав підскакувать. Порадувавшись оттак, може, таки з півгодини, вмився, прибрався і пішов шукать Галі.

– А ви снились мені цієї ночі, – сказав їй Антосьо, знайшовши на городчику, що богу молилась.

Галя тільки осміхнулась і вже не кінчала молиться. І Антосьо осміхнувся та й дума: – чому тепер нема груші? от би і віддав. – І каже:

– Вы любите есть груши?

– Люблю, – відказала вона.

– Пойдём в сад, я вам натрясу.

– Dzienkuje bardzo, – відказала Галя.

– Пойдём! – попросив Антосьо, кивнувши головою. – А там такие хорошие груши! От пойдём! ей-богу пойдём! сами посмотрите.

Подумала Галя, подумала і пішла в садок. Зроду-звіку Антосьо не був таким щасливим, як тепер: наче його на небо несуть. Та не довго було це блаженство: як в пізні неділешні обіди, почали гості роз'їжджатись, і Галя поїхала. До самого виїзду Антосьо державсь її, як реп'ях; а як виїжджала, то вийшов аж до брички і стільки сміливості набравсь, що підсадив. Подякувала дівчина, як слід, а він тільки дивиться, наче душу свою випроводжає. В очах і радість сяла непритворена, і якесь сердешне тепло щире, і жаль, і все – навіть несміливість; губи усміхались і мовби кривились, язик щось би сказав, та слова завмирали, чи лучче – нічого було говорити.

Наче спустіло обійстя, як виїхали кукілівські – не для всіх, а тільки для Антося: і сумно йому, і чудно; і щось би робив, і кудись би пішов, і щось би говорив. Так аж тремтить балакать – в грудях широко, та наче горло вузьке, наче нема до кого слова промовить, хоч гостей ще повнісінька хата.

Днів через два по весіллю Люборацька виряджала зятя під рукоположения в Кам'янець; дала йому грошей і всього, а Орися велику пухову подушку і одіяло. Та не сам Тимоха поїхав, а поїхав і о. Яким за парафією, і Антосьо в семінарію. Випровадили їх хлібом-сіллю і зостались дома самі свої.

– Слава богу милосердному, – заговорила тоді паніматка, – отже добре покійні татуньо кажуть було, що як бог дасть, то і в вікно подасть…

– І дав же! – озвалась Мася. – Не мав що!… Хоч би попович, як треба, а то рижий та поганий. Я б лучче втопилась, а за його не пішла.

– Ти вже й розв'язала губу, – заговорила мати.

– Або ж не правду кажу? – озвалась Мася. Орися щось хотіла відказать, та залилась слізьми, що й голос завмер. Мася сіла, надулася; а стара каже, зітхнувши: