Розділ «Частина перша»

– Ничего себе, – каже Тимоха, – только такая тощая, да, как видно, гордая. А покажи-ка, бачка, другую. О. Яким вже розсердився. Та ба! Чолом муру не проб'єш! воля владики, як смерть – ні відпросишся, ні відмолишся!… І пішов він по Орисю, а Тимоха став серед хати проти валькирових дверей, заклав руки за спину і жде.

Вийшла Орися. Тимоха й цю обдививсь зо всіх боків, як кобилу на торзі.

– Эта лучше! – каже. – А покажи-ка третью.

Шурнула й Орися, тільки вітер повіяв.

– Та третя ще недоросла, – озвавсь о. Яким.

– Ну, так эту другую отдашь за меня?

– Та не мені ж з тобою жить, – заговорив о. Яким, – треба самої поспитати.

– Ну! так пойди и спроси.

Пішов о. Яким у валькир, а Тимоха став ходить по хаті та й думає собі: – ещё бы на неё, какую-нибудь девчонку, обращать внимание!

Все переговорив о. Яким, а того таки не добився, щоб дівчина сказала: піду. З тим і вийшов.

А Орися припала до подушок та плаче-плаче.

– Ну что? – заговорив Тимоха.

– Мовчить, – озвавсь о. Яким.

– Стало быть, моя; коли бы не хотела – сказала бы, а молчание – знак согласия… Поглянув панотець на свою попадьку, що тут же стояла, оторопівши, і каже:

– Що йому казати?

– Та я знала б, що казати, та владика, – відказала паніматка сумно.

– То бо то й біда, – каже о. Яким.

– Что ж? – заговорив Тимоха, – долго ль ещё?

– Тут нічого, – відказав йому панотець, – казав архирей, то коли береш, – я не перечу; аби дівчина пішла.

– Девчину-то не просить стать. Коли ты согласен, то завтра и к венцу.