Розділ «Частина перша»

– А я квот и не умелю по-польски, – каже Антосьо, пересуваючись з стільця на стілець – все ближче до дівчини.

– A ja po rosyjsku nie umiem, – озвалась Галя.

– Учитесь, – каже Антосьо. – Вас же там учат?

– Ucza, ta wszystko po polsku, – відказала Галя.

– И географию по-польски учат?

– Nie, my jeografii nie uczymy.

– А что же вы учите?

– Zakon bozy, pisac, haftowac, tanczyc.

– Вот я и танцевать не умею.

– Czemu z sie pan nіе uczy?

– Ноги не служат, – відказав Антосьо.

Галя засміялась, і він засміявся та й протяг ноги, наче його дубом поставило на стільці, і поліз до кишені. Галя на все око дивиться, як хлопець пручається; а він вийняв здорову дулю червонобоку, обдув, бо в тютюні була, і подає дівчині:

– Prosze, – каже.

– Dziekujе, – відказала вона, взявши грушу, і завинула її в хустку.

Поки ж справлялась вона, то Антося і в хаті вже не було: чмигнув на двір, то такий радий-радий, що заговорив, аж наче йому в грудях ширше, аж наче світ перемінився. – Та яка ж вона гарна, – каже далі сам до себе, – їй-богу гарна. А добра яка! От, господи! – Так, балакаючи сам з собою, і не зчувсь, як опинився аж в садку; а там груші – рясоти, аж гілля гнуть, та пахущі такі! От і вчепивсь хлопець трясти; полупотіли червонобокі, а він ну вибирать, котра поміж всіх найкраща, щоб ще дать Галі. І знайшов таку хорошу – щоб де струпочок абощо: з одного боку жовта, а з другого рум'яна, як жива.

– Оцю, – каже, – понесу! О, понесу! – додав з жаром, – їй-богу понесу, і віддам. – І ну скакать на одній нозі, та все: бррр! бррр! бррр! І очі якось чудно вирячив. Подивившись збоку, можна б подумать, що хлопець здурів; а він зовсім не здурів – і не думав дуріти. То з радощів так. Брикає та скаче; ще й хвицанув скільки раз. А там, затираючи руки і якось особно, як тільки семінаристи вміють, осмішкуючись, потяг доріжкою до хати. Ще щось і приговорював до груші.

Прийшов хлопець до хати – нема Галі; то він на тік та в клуню. А вона тут, сиза горлиця, танцює та, танцюючи, блиснула оком на Антося, – ще й так любенько – далі другий раз, там і третій.

– Отже вона мене полюбила, – подумав Антосьо. – О! і ще глянула, – дума собі, – от і ще… їй же богу, полюбила. – І так зрадів, що чуть-чуть ізнов не почав брикать, та скакати, та хвицати. А з неї очей не зводить, і серце йому так і розпливається; а в руках груша аж помнякшала, так її наминає.

– Як би мені віддать її своїй Галочці? – почав далі роздумувать. Та прилюдне не можна, – думає собі.

А дівчині й покою не дають: тільки один пустить, то другий підхватить, і потрясла, аж вітер віє. Думав-думав Антосьо та й почав досадувати, що не вміє танцювать. От – дума – й шепнув би їй на ухо, танцюючи: «вийдіть, я щось скажу», – а так що? другий треться коло неї, а я слинку ковтаю. Та й рванув зразу і подибав з клуні. Якби хто запримітив, то не що друге подумав би, а тільки що він або ключі загубив, абощо; та не до його було – і ніхто не завважив, як рушив він, як вийшов за клуню, озирнувсь на всі боки, похитав головою і пішов далі бур'янами, наче від людей утіка. Та куди ж це? – В кутку на току був льох, а над ним катряга чи половник; сюди-то побрів Антосьо. Була й друга, та він не мав охоти шукать, та й часу не мав.