Розділ «Частина перша»

– Та хай йому сім чортів і все лихе; чи я ж проклинаю? І чого ви вчепились?

– Чого ти людей розгониш? чому розуму не маєш? – почала мати.

– Коло якого-небудь хапокниша я запобігала б! Ге! бач, чого забагається.

– Ей, дочко! Схаменися! Що тобі такого, що так цензоруєш людських дітей? Хіба ж ти дідичка сама? Хіба твій батько не піп був?

– Та що з того?

– Чого ж ти така думна? чого погорджаєш поповичами? кого ти ждеш, кого сподієшся? чи не з отих голодранців кого, що так звиваються коло тебе?

– Я нікого не жду, але й за поповича не піду: ні стати, ні сісти, ні слова сказати не вміє, а я б пішла!

– Ей дочко! ей дочко! побачиш-побачиш!

– Добре, добре, побачу! ідіть лиш собі, лягайте отам, то мені легше буде.

– Осуда ти моя, нещастя ти моє – не дочка, – сказала мати і вийшла в пекарню дати пораду тим курам, що порізали. Орися там уже була; і Текля коло неї щось шупорталась.

Зоставшись сама, Мася взяла польську книжку, оклякнула і почала вичитувати польські молитви.

Отак не один богослов з облизнем поїхав. Лучалось і до Орисі, та старий звичай на заваді стояв:

– В мене всі дочки рівні, – відказувала стара, – на вибір їх не маю; коли хочете, беріть старшу.

Та старшої ніхто не хотів, і вона ні за кого не хотіла; та з-за неї й Орися сиділа. Людські дочки вже діточками батькам своїм кланялись, а сироти сидять та й сидять, ніхто й не крюкне.

Ще поки Мася молодша була, то хоч вередлива була, та не осудлива; а як стукнуло вже за двадцять, то ту осудила, ту очернила, ту обговорила. У людей сусіди бувають добрі, добрим чоловіком прислужаться; а тут всі відцурались, всі відстрахались. Мало що терном не вросла колись битая доріженька до о. Гервасія. Один одним духовник о. Антоній їх не цурався і доріженьку протирав. Цей було прийде тугу розважити.

– А що паніматіночко, – каже, – і вам лихо, і в мене не тихо; притопчім же біду кляту черевиками. Бо й я в черевиках же ходю.

– Та що вам за біда? – озветься паніматка, – ви вже далі-далі онучат дружитимете, а в мене ще й діти мої сиріточки на в'язах висять!

– Не тужіть, паніматінко, – якось-то воно буде.

– Коли б мені хоч тих безщасниць притулити, а Антосьо і сам собі дорогу проб'є.

– Над сиротою бог з калитою, приказують люди, – озвавсь о. Антоній. – Не тужіть!