Розділ «Частина перша»

– Ні, не така, – каже Мася.

– Ей, доню! ну-ну! догуляєшся ти з своїм розумом!

І піде. А Мася дума: «чого б точитись оцій попаді? Отам корпалася б, коли має в чім. Так ніт же! Всюди їй треба! То-то вилаю колись, аж чорти сміятимуться». – Вона все по-польськи балакала.

Не можна сказати, щоб вона й зла була. Ніт, тільки така горда та пишна, і себе так високо ставила, що всі проти неї, як горошина проти скали якої. Тим вона й верховодила, тим і не слухала нікого, що себе мала за найрозумнішу. Одна тільки Печержинська де в чім була розумніша за Масю, та й то, як роздумається, то й вона ні-по-чому: – «Дурна, – каже, – і Печержинська! й усі дурні! Ось воно як повинно бути, а не он як!»

І губу Мася мала виправлену! Що які вже витресовані оті скарбові підпанки, що якби не вмів брехати, та ще й гладко, то не мав би й рубця на плечах, не то сорочки, – й тих Мася в шуршу заганяла: не смій і рот роззявити, бо напечеш раків на день і три ночі.

Справна була! ніхто з нею не справлявся – та й не думав, бо не почувався в силі. Чи осміять кого, чи розказати що – тільки подай, то всі аж за боки беруться. Й загорділа вона; не знала небога, що не туди до щастя дорога, куди люди справляють, а куди доля поведе.

Раз сиділа Мася у себе в хаті, сама втішалась і других потішала; два паничі цілували її в руки. третій, як цуцик, служив перед нею. А була половина курсу і саме жнива.

Може кому невідомо, що то половина курсу? Ось що: в духовних школах в кожнім класі треба сидіти два роки, то як рік пройшов уже, а ще рік остався – то й вийде, що була половина курсу. Богослови, значить, ще мали рік вчитись, нім матимуть право на попів святиться. Богослови опівкурса, хто заможнішого батька син, вже їздять, чи не натрапить де на суджену.

А був поблизу від Солодьків панотець Собальський, і мав сина Івана в богословії. То цей і шатнув по селах, і заїхав до Люборацьких. Сказано, семінариста: ані сісти не вміє, ні вклонитись, ні слова до ладу сказати, – нічого: все вимучать, все видушать. Як побачить панянку, то аж острах його візьме, – і сказав би, і боїться; приступив би, і не сміє. Поїхать такому між дівчата, то рівно з головою. І Собальщенко не поїхав би, та його батько був скількись літ благочинником, то всі сусідські панотці були йому знайомі, а в Люборацьких він таки не раз був, – ще за життя покійного о. Гервасія. От і приїхав пан богослов. Добре йому знайомі були ці пороги, та переступав він їх ще «пімперлям», а тепер – Іван уже, як думав він, голова на всю околицю, чоловік на всю губу, молодець, хоч куди; де ж пак – богослов! а богослов… буде й того, що вже богослов, та й годі! З-за такого сина і матері честь: «богослова родшую» як не поважати? Ото ж виходить він до хати, шарнув ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку, бо аж ляснуло. Тоді обернувсь до паничів і рекомендується що так і так: ученик богословії – просю любить і жалувать – Іван Іоаннович Собальський.

– Ученик богословії! – підхопив один панич, – га! ученик богословії! дуже раді-сьмо! – А другий: – Просимо сідати! просимо! будьте ласкаві! ге!… – Та й до третього: – проси, хай садовляться! – Кинувсь і третій: – Та сідайте, будьте ласкаві! ощасливте нашу компанію, – просить.

І щоб вам котрий вусом моргнув, абощо, мовби й насправжки вони так раді, що уздріли богослова.

А Собальський ходить по хаті, відкашлюється; викашлявся і сів – та де ж? коло самісінького порога – і почав придивлятись на образи, хоч бачив їх і придивлявся не десять і не двадцять раз, а пиши – сто або й більше.

Всі мовчали, дивились, мовби ждуть якого змилування божого. От богослов й почав:

– А у вас чудо – не образи, панно Маріє!

– Niczego sobie, – відказала Мася.

А паничі і собі кинулись дивитись на образи, і один одного торкають: – бач, кажуть, бач! ге! що то богослов! зараз і завважав! не ми, сліпота! – І на богослова повитріщали очі, що то він ще скаже. От він й почав:

– Я нігде такої живописі не бачив.

– А ти бачив? – спитав один панич у другого.

– Ніт, – каже цей, – не бачив.

– А ти? – питають третього.