Розділ «Частина перша»

Іван Іоаннович і став пихкати: пих-пих, і каже:

– Такого титулу – і все: пих-пих, – нема і в світі, – а все пихкає.

– О? – почав панич, – нема? то як же вас величати, ваше богословство?

– Як буду священиком, то ваше благословеніє, або – ваше преподобіє, або – превелебіє; а тепер ще я не маю величанія.

Принесли чай. Став один панич мішати його ложкою і питає: – Ваше богословство! чи пак – ваше пришле благословенство, а тепер ще ніяк! Ви вчили богословію; чого то, скажіть, сахар скоріш розтає, як його не мішати ложечкою, а як мішати, то не так скоро?

– Ге! – сказав богослов, – ге! хіба це до богословії належить? Ге!

– Бач його! – озвавсь той, – а я думав, що до богословії.

Поки тут що діялось, менші сестри, що сиділи десь там у закутку, підосляли наймичку розпитать хурмана: хто приїхав. Як довідались, що богослов, то так і розігнали курей на сідалі. Вже дівчина, здавалось, і добре за голову стискала, а все-таки чути було «кир-кир». В печі загоготіло; як і паніматка вийшла. З старою Іван повів розмову, як і треба. Все розказував: і скільки кіп його батько вже поставив, і скільки ще буде, і коли обжинків сподіються, і скільки пнів пасіки, і скільки роїв, і все, що треба в хазяйстві, говорив, розказував, як з книжки вичитував. І жартував і все; та тільки з старою, а Мася й Орися сиділи нишком у тій же кімнаті. Поки ж ще паничі були, то й їм було з ким розмовляти; та ті не довго мешкали: паніматка не любила шляхтичів. І вони це добре знали, то не пройшло й години часу, як утрясли.

Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та не здужала, то й пішла собі. Як не той став хлопець, оставшись с панянками: зам'явся зараз, закахикався.

– Давно вже я тут був, – каже. – Ще ви ось які були, – показав з-на аршин від землі, – а я, – каже, – качавсь, як гарбуз.

Засміялась Мася, і він засміявсь, та й змовкли. Стара гукнула на Орисю; Орися й вийшла. Богослов і знов почав:

– Покійний о. Гервасій, пам'ятаю, горіхів давав… Мася мовчала; а він додав: – Вам, думаю, жаль за о. Гервасієм?

– Mnіе? – озвалась Мася, – nie miala bym, za kirn ubolewac!

– То ж ваш отець!

– Та coz z tego?

– Та й не жаль?

– А nie.

– Як-таки можна, – подумав богослов, – щоб дочці та не жаль було за татом! – І каже: – То може, хоч коли жаль було?

– Nigdy!…

Не сказав він нічого на цю штуку, а почав люльку набивати.