Розділ «Частина перша»

– Чи то їй роботи нема? – озвалась паніматка.

– Голубочка моя! – сказав панотець, – завсігда корпається де-небудь. От з кого буде господиня, – додав, втираючи сльози. А Текля знов як заплаче!

– Чого ж ти? – каже мати. А сльози і в самої капають.

– А татко ж чого плачуть? – озвалась Текля.

– То татка очі болять. Цить, котю, цить! – каже мати, втираючи сльози дитині; поцілувала її й понесла з хати. Та йдучи, питає панотця: – Чи не хочеш чого їсти?

– Не хочу, – озвавсь він, кивнувши головою, – минулося.

– Ні, мамуню, я вже не плачу, – каже Текля за порогом, веселенько осміхаючись; а ви, мамуню, плачете? – додала, втираючи їй очі.

– Ні, – каже мати, – то я так, я не плачу, – моя зозулько! – і поцілувала.

– А чого ж у вас мокрі очі?

– То так собі.

– І татко так собі? – пита Текля.

– Так собі, моя щебетушко, – каже мати, – так собі.

Як вийшла стара з хати, о. Гервасій почав молитись, придержуючись руками за стіл, а там і ліг, стогнучи.

VII

Антосьо нічого не знав, що дома діється; жив собі у Волоської і гадки не мав. Мати приїжджала до його вже й після великодня, та нічого не сказала; а сам він хоч і бачив батька, та не догадувався: вчився собі та й годі.

А час не йшов, а летів… і пролетів. То за цим, то за тим Антосьо й не запримітив, як екзамен настав, і підвода приїхала.

– А що там дома? – питає він хурмана.

– Все по-старому, – відказав той.

Йому наказали, щоб не лякав дитини, бо ще, боже борони, як заслабне, то хоч з світа втікай: і з одним непорадна година, а з двома й не кажи.

– Хай же коні відпочинуть, – каже тоді Антосьо, а ви поможіть мені скластися. – Еге! спам'ятав! а чобіт мені не прислали?