Розділ «Частина перша»

– Dziekuje, mamo, nie chce, – процідила Мася крізь зуби.

– Таке! – подумала Ганна, – вже й до матері по-польськи! поминай же, як звали. Пройшли свята. Після ордані знову пакувались, а від Масі ніхто рідного слова не чув – ні батько, ні мати, ні челядь, ні хто-небудь другий. Малих дві сестри мала, і тих навчила цокать, присідать; спіднички їм попідрізувала, і коси по-новому позакручувала – все пішло на другий лад. Сама не ходить, а пливе, як качка по воді; і менших так приучувала. На булих товаришок, сільських дівчат, й з-під лоба не поглянула, наче ніколи вони й не здибалися з собою.

– Отже з Печержинської і справді учителька на славу, – говорив раз панотець Гервасій своїй жінці, – бач, як витресувала нашу небогу!

– До чого то її доведе ця наука, – сумно відказала паніматка, – така пишна стала!… Щодо мене, – додала, – то я воліла б бачить її, як бувала – з закаченими рукавами коло якої роботи, аніж на тонких ніжках як не під грубою, то коло вікна, або за гаптами. Коли б уміла їсти зварити та дати лад в господарстві, то гаптування й купить собі.

– Говори! – озвавсь панотець, – ти все своє правиш. А подивись на благочинникову дочку! Хіба вона не в Печержинської вчиться? Такий уже світ настав…

– Поганий же він, цей світ теперішній, – озвалась паніматка. – Я ж не знаю жодних гаптів, а хліб, слава богу, їмо з тобою. І мати моя не знала, а проте хліб їла, ще й других годувала. Та й твоя мати така ж була.

– За те ходили в плахтах та в намітках.

– Тим-то їм і добре було, що свого не цурались! тим-то вони й багаті були, що на дрантя не тратились; а справить собі плахту – другу, то за ввесь вік не зносить, ще й дочці передасть. А з цих підрізаних що? Через місяць як не подереться, то виростеш, а все скинь. А старші хвостами дороги метуть, що наче череда йде, такий копіт зіб'ють – а їх лиш дві, або й менше.

– Я знов скажу, що такий тепер світ, – озвавсь панотець.

– А я знов скажу, що поганий теперішній світ, – озвалась паніматка й додала: – ще пани хай би собі вигадували, – на те вони багаті: а таким, як ми – бог з ним! – лучче б держатись старини, то й на душі легше було б, і в скринях повніше.

– То це по-твоєму, – каже панотець, – Мася повинна б натягти запаску та на вечорниці! Гарно!…

– На вечорниці – не на вечорниці, запаску – не запаску, а що шнурівок та капелюшів – їй зовсім не потрібно.

– Хіба вона що? – гнівно заговорив о. Гервасій.

– Або я що кажу? – озвалась паніматка.

– Що? моя дочка не панна, чи що? мужичка? хамка? – почав кричати о. Гервасій.

– Попівна! Хіба я що кажу? – озвалась паніматка.

– А попівна хіба не панянка? – каже о. Гервасій.

– Та панянка ж, – озвалась паніматка.

– То хай же буде, як і другі панянки! знаєш? – гукнув, – чуєш? Хай же буде, як і другі панянки, а не як мужичка, хамка!

– Та хай буде, хай! – заговорила паніматка стиха, – хіба я кажу, щоб не була? хай буде! Гамуйся!