Розділ «Частина перша»

Вдруге вже ніколи не вертались вони на цю розмову. Чи й паніматка переконалась, що попівна повинна бути панянкою, чи боялась перечити, – тільки як панотець почне хвалить Масю, то вона зітхне і каже:

– Добра дитина! та коли б їй дав бог розум добрий!

– На те вчиться, – озветься панотець. – щоб мала добрий розум; а Печержинська не що-небудь такого, щоб не вміла на дорогу навести. От послухала-б-єсь, то пан про то розказує! Або й про Масю якби-сь почула! Ей! ей! аж дух радується.

Не знав неборак, що пан тільки в очі світив, що лучче було б, якби він гудив. Мася ходила до його дочок і цілувалась і все; а вийде з хати. то панянки й почнуть:

– А со to bedzie, kochaniu, – troszku ciasta, cybuli і oleju?

– Knysz! – гукне друга. І підуть губи обмивати та одна другій духу піддає: ще, – каже, – цибулею відгонить!

– Ще олією тхне! – відкаже друга. І регочуться, аж покачуються. Та панотець цього не знав. Пани облесні, знають, з якого боку підійти, і так примаслиться, що й сто голів май, – не вгадаєш, що в них кипить. І панотець щиро вірив, що Росолинський, як хвалить, то не видумує. А той і міри не знав в своїх хвальбах. Одного тільки не хвалив, що Мася рум'яна була, як ягідка. «З обличчя, – каже, – видно, що в жилах тече хамська кров, що з грудях хлопське серце б'ється».

Чи в ворота, чи через перелази, а ця штука дійшла до Масі. Глянула вона в дзеркало, і показалось ік-бозі, що нема такого буряка червоного, як вона. Отут-то було плачу та прокльонів! Наскінчу схопила себе обіруч за лиця – «так і вирву!» – каже, – та боліло.

Прибувши в пансіон, як там звали, – нібито до Печержинської, Мася ходила сама не своя, наче осиротіла; і не їсть, а тільки лизне, аби з голоду не вмерти. Довго ніхто не міг допитатись, чого це так; а далі Мася і призналась одній товаришці і облилась слізьми.

– Порадимо, – каже тая, – не сумуй! – прираяли пить оцет натще.

П'є дівча оцет, та в дзеркало приглядається, та сердиться, що не скоро марніє. Товаришки потішають та піджоги дають…

А надворі тимчасом січень – чи ж другі звуть – лютий був наскінчу.

На Поділлю іноді бува дуже рання весна, хоч марець свого ніколи не дарує; проте іноді ще перед лютим і сніг розтає, і все; а в марці завсігди вже береза зовсім зелену, – тим-то його й прозвали: березозоль. Та в дорогу збираючись, на це нічого зважати, бо не стямишся, як зірветься завірюха і таке почнеться, наче до різдва йде: і мороз, і вітер, і сніг. Не надовго воно, а все ж на дворі – сказано, без пори – наче слабий сміється, а сонечко гріє, як мачуха голубить. Так і тепер було: сонце пригріло, потекли річки з землі, аж відпар пішов; а через кілька день випала пороша. Хто з чим міг, пішли на полювання, мало з рогачами та з коцюбами не повиходили. А о. Гервасієві саме тоді випала дорога: їхав у Крути сина відвідати, бо на різдво його за холодом не привозили. Ніч ночував він, де йому бог поміг, а на ранок доїхав до Бугу. Берегами глибокий пісок, то сніг з піском перемішався, і тяжко було їхати, – так люди льодом дорогу втерли. І о. Гервасій покатав льодом; тільки паламар поньокує. А попід горою в корчах крик, галас, йойкотня: тут полювання якийсь пан справляв.

– Гай-гай! – дума собі о. Гервасій, – ото розкіш! – І став пригадувать молоді літа, як і він, бувало, на конику виграє за зайцями та за вовками. – Аж зирк, – заєць у пролизі чмиха. Нагнали сіромаху з корчів.

– Чи бач? – каже о. Гервасій.

– Що? Зайця? – озвавсь паламар.

– Еге ж, – каже панотець.

– Та бачу ж.

– Стань-но, – заговорив о. Гервасій.

– Та цур йому, – каже паламар, – може то – дух святки з нами!…