Розділ «Частина перша»

– Ні, – каже хурман. – То гроші, то їсти привіз, а чобіт мені не давали.

– Ото! а я, бачите, як на халявках чудю!

– Почудите й ще той день, поки додому доїдемо; а дома все для вас буде.

– Та дивіться ж! як мені їхати! – і показав чоботи зовсім викривлені.

– Та вже як-небудь, – каже хурман.

Іде Антосьо, радіє – аж не знає, де сидить: а дома плачу-плачу! і паніматка плаче, і Орися, і Текля; бо о. Гервасій, як зобачив їх вкупці, то й каже:

– Послати б ще й по Масю, хай би була коло дому. Той з Крутих незабаром приїде, послати б і за нею. Хоч найми, серце, та пошли! бо моя душа чує, що незабаром оставлю вас, мої голубочки, сиротами. Діточки мої! ні до розуму я вас не довів, ні маєтків не оставляю. Одна в вас надія після бога на маму. Любіте її, шануйте її, не нарікайте на бога, що бере мене з цього світа, – замість мене, він буде вам за батька: над сиротою, кажуть люди, бог з калитою. І ти, жінко, – каже, – не гніви його милосердного: він зна, що робить. Та за мною не плачте, бо це значить проти бога йти. – Казав і сорочку заготовити, і ризи, і все, як годиться на смерть.

Пішли всі, плачучи, хто куди попав, чи за ділом, чи без діла. А паніматка таки сусіду, що жив через улицю, послала в Тернівку. Мася там все пила оцет та й пила, та все в дзеркало приглядалась, чи скоро вже буде біла.

Ще цей посланець може й верстви не в'їхав, як Антосьо вже був дома.

– Слава богу, – подумав тато, – що сподобив мене діждати цієї години, що я сина свого бачу, – і каже, – а як ти, сину, вчився?

– Дали похвальний лист, – відказав Антосьо.

– А покажи! – каже тато. – Славно, сину, добре, – заговорив о. Гервасій. – Вчися, сину, бо тільки й твого, що в голові матимеш. А з порожньою головою куди тобі! Тепер не такий світ настав, щоб вийти в люди, нічого не вмівши.

Антосьо не знав, куди що йде, – не догадувався; а все ж йому жаль чогось стало, дивлячись на батька, що так любенько балака, научає, а сам слабий, ледве дише. От він і заплакав.

– Чого ти, дурню, плачеш? – каже тато. Антосьо засоромивсь і побіг на двір, та так махнув кудись, що й не чув, як Мася приїхала.

Хто бачив її на різдво та на Великдень, якби подививсь тепер, то жодним побитом не пізнав би: виросла, що з якого боку не зайди, дівчина на всю губу, хоч зараз на рушники ставай, а тоді була – от! підліток собі. Опріч зросту, була вона святками, як маківочка повна, – як сміється було, то на лицях аж ямочки стають; тепер попід очі смуги, наче сажою повиводив; щоки позападали, обличчя витяглось, і губи зблідли, і брови наче злиняли; на виду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась; і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не повчилась.

– Чого ти, дочко, так змарніла? – поспитала мати. Мася подивилась попереду в дзеркало, а тоді вже каже:

– То такі в вас мізерні? де то я не мізерна, коли в свою шкуру не зміщаюсь! Адже панни Росолинські і тонші за мене, і біліші, а їх ніхто мізерними не зве! – Голос її дренчить, а очі так й забігали, і якийсь вогонь в них зайнявся, – такий вогонь, що й не сказати: зраділа, що недарма оцет пила, що недарма морила себе голодом, а дійшла чого хотіла.

– Ти ж, доню, така була, як ягідка, – додала мати.

– Слава богу, що минулось, – відказала Мася. – Тепер ніхто не скаже, що я мужичка, що я хлопка, що мені в грудях хамське серце б'ється! А правда, мамичко, – додала, – що я й від попівен відмінилась?

Нічого в світі Мася так не зненавиділа, як духовний стан по благочестії; нічого так не бажала, як не походити на попівну, – бо то хлопка, каже, – а на панянку шляхетної крові.