Розділ «Частина перша»

– Я простої. Та й не диво, бо я панська піддана, а ви що другого, то вам сором до церкви ходити, а до костьола.

– А чому ж мені дома цього не казали?

– Ге! – озвалась Оляна, – нащо б вас і до учительки везти, якби могли сказати вам все, що треба?

Печержинська підслухала цю розмову і покарала Масю за постої з мужичкою, за розмову «ро chlopsku», а найгірше за те, що, каже, ти мені не віриш, а Оляни пішла допитуватись! То в тебе Оляна розумніша за учительку? А! хамко, ти одна ходиш!

Не раз Мася навколішки стояла, не раз і в руку брала, не раз… та що й казать! Всього було! Було і те, що через ослінчик перегинали за розмову з хлопками, за розмову на своїй рідній мові. Печержинська думала, ще це добре. Всього, кажу, було, нім Мася узвичаїлась по-польськи балакати, по-католицьки молитись – і «Zdrowas Marijo», і «Ojcze nasz» i «Wierze w boga ojca»; з погордою споминати батька-попа, матку-попадю, хлопів, хлопську мову й хлопську церкву. Не багато й пройшло: три місяці, з чимось, а Мася так відмінилась – вже і не пізнати її! Саме тоді різдвяні святки зближались; мати й приїхала взяти доню додому, – приголубить хотіла.

– Ktos idzie! ktos idzie! – закричали панянки, завваживши, як ішла Масина мати через подвір'я. Глянула в вікно Мася та й каже:

– То moja popadia placze sie.

– Jaka popadia? – питають.

– Luboracka, a jaka z! – відказала Мася.

– Niby to matka twoja? – кажуть.

– Ja z mowie, ie moja popadia, – озвалась Мася.

Ввійшла мати до хати, змерзла, а доня посоромилась і привітать її щирим, теплим словом, тільки тицьнула та шурнула ногою назад себе; і то – «для годиться».

– Може воно так і повинно бути, – подумала паніматка, – може воно по-старому тільки вітаються з матір'ю по-людськи; а тепер таке і соромно вже, а треба присідати. Такий, значить, світ настав… Та мабуть же й попомучили тебе, небогу, – думає мати, на доню дивлячись, – нім навчили дриґать та тицяти! Не ученики, а мученики – мовляли покійні татуньо.

На розпрощанні учителька строго-настрого наказала Масі з хлопками не сходитись.

– То сором, – каже, – то встид; а по-хлопськи побалакавши, – каже, – так писки заогидиш, що й свяченою водою не сполощеш, ні окропом не відпариш. – І дала роботу додому – гаптування. Та ще й маму попросила, щоб пильнувала, щоб доглядала Масі, щоб стерегла, аби наново не «zchlopiala».

Хто-хто, а Ганна очей не спускала з Тернівської дороги: коли-то покажуться? Як надвечір відчиняються ворота: їдуть вони! Повибігали на двір й челядь, й своя сім'я; всі раді, кожне щебече, що на язик набіжить. А Мася злізла, опугана, й наче чужа, незнакома пішла, нікому й на слід не плюнула. Сестри за нею потяглись.

– То, може, що змерзла, – каже одна дівчина.

– Ніт! так загорділа, запаніла, – озвалась Ганна. Справді, розібрали Macю, а вона насилу з татом привіталась, на сестер і не глянула, і стала під грубою та й ні пари з губи, наче води в рот набрала.

Миленько Ганна подивлялась на панянку, оттут пораючись коло її одежини, – бажалось поспитати, чи все гаразд збулось, що балакали перед виїздом; та Мася мовчить, то й вона мовчить, лиш погляда, що стоїть панна під грубою, на тонких ніжках, як чапля, або журавель; і все коло неї напижене, віддулось. Як виходить мати з валькира.

– Може ти голодна? може будеш що їсти? – питає.