Розділ «Частина перша»

– Olano! – гукнула Печержинська.

– Slucham, – відозвалась, і ввійшла та молодиця, що запросила паніматку до хати.

– Zawolaj tu Kase, Masie.

– Бач, і тут є Мася! бігай! – заговорила паніматка.

Мася й рухнула за Оляною. Думала небога, що тут, як на селі. Та не пройшло й чверть години, як вернулась.

– Чого ти? – спитала мати.

– Тут всі шляхтянки, – відказала Мася, – сміються з мене. Не хочу я тут бути! – Говорить і очі витира, бо соромиться, та сльози самі ллються, мовби їх там повні озера в запасі були.

– О! jakie z one! – каже Печержинська – ja z іm dam! – І до паніматки заговорила, – вона балакала по-польськи, а ми на своє звернімо, – каже: як же ви, їмосць, погано повели свою дочку! Як хлопка яка! а дитя шляхетне. Та байдуже. – додала, – в мене вивчиться. – І каже: – Все то простота винна!

– Може й так, – думала собі паніматка, – може ми й прості. А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани треться, то всякого дива наслухається. А вони мають час світ розпізнати, – не те, що ми, хлібороби: ніколи й в голову пошкрібатись – не знаєм світові ладу. Недарма покійні татуньо було розказують, що як зближиться страшний суд, то світ обернеться очима назад, а потилицею наперед.

Багато було б розказувати, якби приплілось перебирать все, що ні говорила Печержинська з паніматкою; тільки що подобалась вона Люборацькій, бо облесна була.

Наслухавшись всякого глуму над українщиною, паніматка згодилась з Печержинською за тридцять карбованців на рік і все своє для дочки: харчі, прачка, – та й поїхала додому.

– Слухай же, доню, учительки, – сказала мати дочці, – та вчися, а я буду довідуватись, як матиму зможність. А чого треба буде, переказуй через ярмаркових.

Мася випровадила матір аж за коливорот, тут і цю мову слухала, та й заплакала, прощаючись, – гірко заплакала.

– Не плач, доню, – каже мати, – учительку розумну матимеш, наведе на добро. А що чоловікові легко дістається? Не плач же! – каже, і в голову поцілувала. І Мася вернулась, обтерши очі, бо вже знала сором, а мати поїхала, думаючи сама собі: бідна дитина! не матиме добра в цій школі, бо недаремне ж покійні татуньо кажуть, було, що будуть не ученики, а мученики…

– А що доброго? – поспитав панотець, як паніматка додому вернулась.

– Та ще нічого, – відказала вона.

– А хоч можна сподіватись чого доброго?

– Та обітреться, а більше – хто його знає…

– Коли б хоч від мужицтва відвикла!

– Тобі все панство в голові! – каже паніматка, – а он вони до костьола ходять на набоженство, а не до своєї церкви.