Розділ «Частина перша»

Зітхнула дівчина й злізла. Паніматка казала Митрові з'їхать з дороги, дати коням пашні, і строго-настрого наказала від брички не відходити: в ногах там були складені то сорочки для Масі, тощо. Та ще це байдуже, – на бричці зоставались різні горнята: то з повидлами, то з конфітурами, – себто варення, – то з медом, з маслом; то курчата, то хрущики, то сухарики тощо, – все, що мати для Масі з дому набрала, щоб дитина не мліла голодом в чужині, так щоб хто не пожив без Масі, – он що!

Оттак розпорядившись, обтріпала мати дочку від пилу, а дочка матір, й потягли в двір. Люборацька вже і шаллю застелилась.

Може думаєте, що дітвора сипнула з хати зустрічати новобранку-товаришку, як то бува з школою? Може хто вийшов зустріти паніматку? Ніт! Зійшла вона з дочкою на рундук, поторгала дверима, – ні духу не чути; ще раз поторгала та й каже: «нема нікого». І вернулись до брички.

Гірко ту мову розказувати, яку вели мати з дочкою, бо й своє лихо згадається, а за лихо… та цур йому!… Мати згадувала своє дівування, і рівняла давнину до теперішнього; а дочку в село манило, між дівчата, і жаль їй було, що теперішній світ так відмінився від давнього, як ще бабуня її дівочила. І сплакнула Мася. Зітхнув Митро, бо слухав, аж рота роззявив, і так подивився, що паніматка й здогадалась, що він хотів щось сказати, і запитала:

– Що ти хотів говорити?

– То я собі так, – озвавсь Митро.

– Та говори-бо, чого ти?

– То я… теє… то я так собі, – каже хлопець, чухаючись.

– Та кажи-бо!

– Їдьмо додому! – каже Митро.

– От тобі й дурень, – озвалась паніматка. – А Мася ж?

– Візьмім додому, – каже Митро.

– А для чого ж ми возили її сюди?

– Та що! – каже Митро. – Бачите, їмосць, – додав, – вас у нас в селі поважають, бо ви таки найстарші між жінками, – сказано: попадя, паніматка, всьому селу мати; і ви не держите мужички за ворітьми, а тут самі на сонці печетесь, їдьмо! тут нема правди. І коні тупають, – далі каже, – муха, значить, тне.

Не мала паніматка часу відказати на то орацію, бо надійшла молодиця звідкільсь, така розкішна з себе, та рум'яна, в швабській сорочці, в цицовій спідниці і на голові хустка здорова замість намітки. Це знак, що вона коли не некрутка, то покритка.

– Чи не до учительки? – поспитала вона і якось так глянула на Масю, наче почувалась старшою за ню.

– До учительки ж, – озвалась паніматка.

– Нема вдома, – відказала молодиця, – ще з костьола не вийшли. Просимо до хати; я тут за господиню.

Не вспіла паніматка і роздивитись гаразд, ні прохолодитись, – бо двірок на льодовні стояв, – як прийшла й Печержинська і панянки з нею. Панянки ж десь в сінях поділись, а вона ввійшла в хату. Були дуже пізні неділішні обіди, як це діялось.

– Niech bedzie pochwalony Jezus Chrystus! – привітала вона, тицьнувши, наче її хто попід коліна торкнув.