Розділ «Частина перша»

– Та двірського ж! – пан каже, і гукнув: – Явтух!

– Shicham! – Сіпаки зирнули один на другого, а Явтух з'явивсь.

– Ступай за ними, – сказав пан.

– Slucham, – одвітував Явтух, і всі вийшли.

– А що? – почав війт за ворітьми, – за діло браться!

Десятники й схопили Явтуха за руки.

– Що це? зa що це? – почав Явтух.

– Довідаєшся згодом!

– Мабуть на зборню? – сумно запитав Явтух.

– Та вже ж не в панську пекарню.

– Та в некрути? – додав Явтух.

– Та вже ж не тарілки лизати!

– Не потішайтесь, дядьки! – Явтух каже. – Мене спіткала лиха година, вона ж і на ваших дітей засіла, та може і вас не мине.

– Та це що другого, – відказали ті. – Чи нас, чи дітей наших заберуть, то громада добрим словом згадає; а тебе ледачого здамо, то й на молебень дамо.

Ще б, може, розмова велась, та вже зборня відчинилась.

– А! а! – почали новобранці на все горло, як побачили, що Явтуха в дибки забивають, – оце тобі, щоб не глузував з чужої долі лихої!… Ти думаєш, ми не бачили, як-то ти шкірив зуби, як нас переписували? ото не смійся, підошво панська!

– Браття! – почав Явтух, та з гурту перебили:

– Еге! браття! а давно побратався? а за годинку перед цим? Ге! панський устілок, бач! Не забули ми тобі, як ти нас прискаржував!

– Браття! – почав знов Явтух, – і я безталанний, і ви не щасливіші за мене; не сварімось же хоч тут, звідкіль не кожен додому вернеться. А хто скаже: кому з нас не останній раз завтра мати борщу наварить?

– Що правда, то правда, – заговорив сторож, – і мій син…