Розділ «Частина перша»

– Та що правда, то не гріх, – одвітувано з гурту, – а як-то тобі з панських подушок та на соломі спати?

– Який чорт – не я бачив подушки!

– А чого ж так звисока на нас позирав-есь?

– В палацах, бач, жив, – підхопили з гурту.

– Хай же і на зборні поваляється! І почали пісню:

Ой, зачула моя доля,

Що не бути мені дома:

Буть в неволі козакові, —

У залізі, у закові, —

В тяжкій дибці, в лютім горі,

У некрутському наборі.

Ще пісні не скінчили, як запіли півні, і Явтух заплакав: у цю пору він весною, бувало, соловейка слуха крізь вікно з палацу; заплакала і решта новобранців: у цю пору вони, хто в полі ночував, зганяли воли пастись; хто дома – не раз з дівчиною-зіркою стояв де в затишку, або під деревиною сидів. А тепер!…

Це діялось аж за Тульчином, від Солодьок миль за дев'ять, абощо.

У Явтуха ще жив батько – заможний був чоловік, – ще жила й мати, і сестра-каліка. Тільки й роду було. В селі як в барабан вдарив, що Явтух на зборні сидить; ще на світ і не заводилось, як дійшла ця чутка й до отця-неньки і, чуть на зорю, вони вдарились до панотця та лямцем йому до ніг: «панотченьку! добродієчку! визвольте наше дитя! Хай матимем хоч під старість на помогу. Хоч з торбами підемо, та прейма матимем, де зиму зимувати».

З попа була людина добра, то чи сказав що, чи ні, а зодягся в рясу – знак, що панотець до двора йде за ділом – і каже: «піду, попросю, а більш не можу».

Так коло полудня вернувся панотець, і Явтухів батько прийшов до його. Цей наглядці ходив за батюшкою, і ох, як тяжко було батькові, що панотець загостювали, а його син – одним-однісінький – отам у дибці!

– Ні приступу! – каже панотець.

– Ох, лихо моє! – мало не заголосив Стецько, – пропаща дитина, та й ми з нею пропащі.

– Підождіть, може ще що й буде.

– А чи буде ж?