Розділ «Х»

На Вкраїні тим часом займалася кривава зірниця. Сейм у Варшаві не ствердив деяких пунктів Зборовської умови, Хмельницький з свого боку не мав можливости вернути панам їхні маєтки, бо селяни не хотіли знову коритися панам.

Богун, що був тепер полковником Винницьким, разом з Нечаєм, полковником Брацлавським, рішуче підтримували селян і допомагали їм зганяти панів з тих маєтків, де вони спромоглися знову осісти, через межі ж своїх полків вони не пропускали на Вкраїну панів узброєною рукою.

Пани скаржилися королеві, той вимагав од гетьмана смертної кари непокірним полковникам, а Хмельницький дорікав Богунові й Нечаєві про їхні вчинки у листах. Але полковники не корилися.

– Коли ти, – писав Богун гетьманові, – намовляв через нас селян до повстання, то обіцяв їм волю. Де ж тепер буде та воля, як посадовиш на них знову панів? Що ж до Зборовської умови, то коли поляки не додержали її і не пустили нашого владику у сенат, то й нам та умова виходить не обов’язкова.

Тим часом у Галичині й по тих місцевостях Поділля, Волині й Полісся, що по Зборовській умові знову підлягли Польщі, пани почали з своїми кріпаками нелюдську розправу: непокірливим одрубували руки, виймали очі, садовили на гострі палі. На Поділлі панам не сила було підбить під себе непокірливих повстанців – “опришків”, але туди прийшли з військом польський гетьман Калиновський та Ляндцькоронський, вигубили й покалічили людей і таки оселили панів по їхніх маєтках.

Упоравшись з Галичиною й Подідлям, ті гетьмани з великим уже польським військом перейшли межу України і рушили на Брацлав, ведучи за собою кілька сот панів, щоб допомогти їм оселитись на Вкраїні. Нечай не відаючи, що у ворогів дуже велика сила, похапцем кинувся навперейми полякам, не зібравши навіть до купи всього свого полку.

У місті Красному, де він зчепився з удесятеро дужчим ворогом, з усіх боків його оточили, і славний полковник загинув там у бойовищі з усім своїм полком, заживши собі невмирущої слави, як лицар і певний оборонець волі українського народу.

Через кілька день після кривавої ночі у Красному, поляки, так само несподівано напали й на Богуна у Винниці, але славний козацький ватажок не дався накрити себе мокрим рядном. Він заманив частину польського війська на лід річки Бугу і там потопив ворогів у зарані порубаних ополонках, від останнього ж війська одбивався у манастирі біля Бугу, аж поки гетьман надіслав йому помочі.

Побачивши, що поляки зрадливо почали війну і довідавшись, що король знову збирає на козаків посполите рушення, гетьман послав Джеджалія у Стамбул до султана просити помочі, а сам почав скликати козаків і поспільство, щоб знову всі, хто тільки має силу, ставали до зброї та збиралися до Чигирину. Проте на цей поклик гетьмана люди йшли вже не з таким захопленням, як позаторік. Вони не вспіли відпочити, а у богатьох навіть не позагоювалися ще порази з часів попередньої війни.

По весні Хмельницький рушив з військом із Чигирину, а спільник його Іслам Гірей під той же час рушив з ордою з Бахчисараю.

Позаду татарського війська у обозі їхало два ридвани, заграбовані колись татарами у Польщі. Одни із ридванів був для хана, хоч той і мало коли сідав у нього, а здебільшого їхав верхи з мурзами, у другому ж ридвані їхали Марина з Астарою.

Орда йшла, не поспішаючись, щоб не стомлювати коней, а на ніч ставала рано до захід сонця. Щовечора ханові й мурзам напинали намети; хан порядкував військові справи й радився з мурзами, ночував же він у наметі жінки, на ліжку, що складалося з килимів та подушок.

Марина почувала себе щасливою. З ранку до вечора вона бачила Божий світ: а з початку походу безкраї розлогі степи Дикого Поля, а далі веселі гори України, з прозорими річками та з зеленими байраками. Орда йшла недалеко Бугу чорним шляхом, і хоч не по той бік річки, де жила Марина, але все таки країною, цілком рідною.

Обабіч шляху рясно стояли села, з любими біленьким хатками, що їх Марина так довго не бачила, з кучерявими вишневими садками та з довгокрилими вітряками. Все це було таке любе та миле серцю Марини, що вона мліла з солодкої втіхи. Траплялося ридвану проїздити самі села вулицями, де на тини спиналися здивовані діти, а матері, вхопивши їх на руки, несли геть і ховали по льохах, страхаючись татарів, хоч ті на цей раз не чинили їм і найменшої шкоди. Марина чула тут рідну мову і, здавалося, сама жила рідним життям.

Кожний день орда посувалася далі на північ і нарешті літом сполучилася біля Зборова з козацьким військом, а звідтіля спільники разом рушили на польське військо, що стояло під Берестечком.

Вороги зійшлися біля річок Стир та Пляшівка, але і Хмельницький, і хан побачили там те, чого не сподівалися: у поляків було зібране величезне військо у 300.000 вояків, проте як у спільників було і тільки 100.000 татарів та 80.000 українців. До того ще у поляків було кілька сот добрих гармат, у козаків же їх було кілька десятків, а у татарів ні одної.

Хан зразу зрозумів, що перемога буде на боці короля, і зважив за краще покинути Хмельницького і обміркував тільки, як би зробити це так, щоб Хмельницький не догадався про зраду, не поскаржився б султанові і не помстився б на ньому. Ця думка ще більше зміцнилася у ньому, коли увечорі до нього прибули посланці від польського короля й почали умовляти його одступитися від козаків, обіцяючи йому великий окуп.

– Чи годиться ж мені вигубляти своїх людей за Вкраїну? – міркував хан. – Як що козаки й мають рацію віддавати своє життя за волю своєї землі, то мої татари не мають до того ніякої рації. Далеко розумніше я зроблю, як візьму з ляхів окуп і одведу орду цілою по домівках. А християне нехай собі змагаються. Зрозуміло, що король погромить Хмельницького; так йому й треба, щоб не ліз до султана та не робив з мене свого підручника. А поки поляки кінчатимуть козаків, я б безпечно повернувся з ордою до Криму.

Розміркувавши так, хан згодився взяти з поляків окуп і сказав посланцям, що завтра татари тільки вдаватимуть, наче б’ються, і ще до півдня покинуть козаків.