Розділ «Х»

Марина знала, що у хана були королівські посланці, і коли він, покінчивши справи, прийшов увечорі до неї, вона почала допитувати про що у нього була розмова з поляками. Хан знервовано одповів, що то таємні військові справи і не годиться їх нікому розказувати.

У серці Марини виникло зневір’я. Вона зблідла на виду, але, перемігши себе, покірливо спитала:

– Я певна, що мій любий володар не покине свого спільника у пригоді, бо то було б не по лицарському.

– Той спільник, – роздратовано скрикиув хан, – замісць того, щоб порядкувати військом, піячить. Я вчора був у нього, але він лежить, як колода. Йому, кажуть, зрадила жінка і він з того п’є!

– Володарю мій! – почала Марина, намагаючись бути ласкавою. – Через те ще дужче треба Хмельницького пожаліти й допомогти йому. Уяви собі, як би тобі було, колиб я тобі зрадила?

– Що? – грізно насупив брови хан. – Ти не знати що говориш!

Марина мовчки повернулася од хана, а той схвильований ходив по наметі й вигадував, як би краще заховати свою зраду од дуже цікавої дружини. Згодом він взяв її за руку.

– Не бійся, я не відступлюся від спілки з козаками, але становище наше зле. Ляхів удвічі більше ніж нас, я навіть боюся лишити тебе на ніч у таборі, бо завтра буде таке бойовище, якого світ ще не бачив, і невідомо, що судить нам завтра Аллах. Буде безпечніше їхати тобі зараз далі од табору і од бойовища.

Марина намагалася, було, сперечатись, але хан ляснув у долоні й звелів євнухам одвезти Маринин намет за милю назад, а для безпеки оточити його кількома тисячами вершників.

Зневір’я ще дужче опанувало Мариною, і не вспів хан вийти з намету, як Марина покликала Астару.

– Астарочко, голубко! Нас зараз перевезуть геть з табору, а поки ще не рушили, ти зроби мені велику послугу!

– Рада тобі догодити, дитино моя!

– Чи бачила, Астарочко, де стоїть козацький табір?

– Бачила.

– Знайдеш його поночі?

– Знайти – знайду, а тільки він дуже далеко!

– Ну, що ж робити... Неодмінно треба однести листа до мого Івана!

– Ой, доню!... Та мене ж вартові піймають!

– Я ось дам для татарської варти перстень хана, а для козацької перстень мого Івана. Він так уславився, що його всяк козак знає.

– Ну, і що ж далі?