Розділ «ХVІІ»

Марина нетерпляче дожидала хана з походу, щоб довідатись про долю України. Він прибув до Бахчисараю біля Різдва, випередивши, як і завжди, своє військо.

Того ж дня, сподіваючись увечорі хана у свої покої, Марина вбралася у своє найкраще вбрання, оздобила своє чорне, шовкове волосся блискучою золотою пряжкою, на білу шию наділа кілька разків перлового намиста, а на ноги блакитні, сріблом гаптовані черевички. Молодій жінці тепер минуло двадцять чотирі роки і вона саме розквітчалася чарівною красою української вроди і налилася мов спіла ягода.

Побачивши свою укохану дружину, Іслам Гірей прямо зачарувався її красою і довго не мав сили одвести од неї очей.

Марина привітно присадовила хана на софу, подала йому кал’ян і сіла біля його ніг.

– Розповідай же, мій володарю, своїй Газізі, як склався твій поход? Чи благословив Аллах твою зброю, чи добре погромив ти польського короля?

Хан зарані надумав, шо говорити жінці і одповідав, не вагаючись:

– Аллах був дуже милосердний до татарів. Він всемогутній вчинив так, що я, не проливши й краплі крови, добув усе те, чого бажав.

– Як же те сталося? І що саме ти добув? – спитала Марина трохи збентежено, бо здобуття на війні перемоги без змагання здавалося їй неймовірним.

– Ми і Хмельницьким безхліб’ям примусили короля згодитись на наші домагання. Я взяв окупу сто тисяч червінців, а Україні добув потверження Зборовської умови. Україна тепер знову вільна. Марина радіючи поцілувала хана в руку.

– Я знала, що в тебе добре серце, мій царю! За те я тебе й люблю.

З радощів Марині справді здавалося, наче вона любить Іслама і вона припадала до нього, пестила рукою його бороду, милувала його чоло і дуже весела була ввесь цей вечір.

Після того дня життя Марини пішло, як і в попередні роки. Здобувши собі од хана дозвіл їздити ридваном по околицях міста не тільки щоп’ятниці та по великих святах, коли їздив увесь ханський гарем, а й повсякчас, коли б їй не забажалося, Марина часто користувалася цим правом. Хан вимагав тільки, щоб його дружина додержувала закону і запиналася так, щоб тільки одне око її було видко, але й цього закону Марина додержувала тільки на людях, виїхавши ж за місто, вона зовсім скидала душне запинало.

На дворі почало теплішати. Сонечко в Криму рано почало пригрівати землю. Гори понавколо Бахчисараю й тополі у дворі ханського палацу зазеленіли, і Марину потягло за місто. Їй подали ридван, і вона з Астарою та узброєним євнухом на передку поїхала.

З усіх околиць Бахчисараю Марині найбільше сподобався шлях до річки Качі, де понад річкою понависали такі дивовижні, чудово хороші скелі та курчі. Проте під той час біля Качі було ще вохко, Марині ж заманулося побачити просторе небо без гір і побути на степовому повітрі, схожому до рідного повітря Украіни, і вона звеліла везти себе на північ, до річки Альми.

Ридван виїхав за ворота міста і покотився степом. Молода жінка упивалася свіжим повітрям, любуючи на зелений килим з степової трави, що вкривав невисокі розлогі кряжї, схожі до кряжів її рідного Поділля. Через годину на півночі виникла з-під гори широка долина річки Альми, помережана садами, виноградниками й тютюнищами і підперезана двома довгими рядами високих, струнких тополів.

Марина знала, що під цими тополями слався шлях до Перекопу й на Вкраїну, і полинула думками далеко по шляху на північ, у край веселий, на тихі води та під ясні зорі рідної України.

– Чи не час нам повертати назад? – спитав, обернувшись до Марини, євнух.

Зачарована далеким краєвидом і замислена згадками про рідний край, Марина здригнулася з несподіванки, і погляд її впав на великі натовпи людей, що були трохи осторонь од шляху. Люди були у сіряках, але обдерті, ноги ж їхні були босі й заюшені кров’ю. Сотні змарнілих, замордованих дівчат сиділи під тополями окремо од чоловіків, пригортаючись одна до одної і з нудьгою похиливши свої голови. Понавколо натовпів стояли й їздили татарські вершники з довгими батогами.

Скрик вибився з грудей молодої жінки... Вона зразу розпізнала, що то були за люди, бо вони були їй рідні, близькі, а нудьга й муки їхні були їй зрозумілі, бо вона й сама їх колись зазнала... То були бранці – невольники з України.