Розділ «ІХ»

Рано сьогодня прокинувся Бахчисарай, а ще раніше ханський палац.

Вчора до Бахчисараю прибігли вістники з тим, що хан, переможець польського короля, випередивши своє військо, повертається сьогодня до дому. Мов шалені, бігали сьогодня зранку по гарему євнухи, причепуряючи ханським жінкам праздникове вбрання. Голосніше сьогодня, ніж звичайно, вигукували по мінаретах мули, чепурніше мели невольники ханський двір, а старший євнух власноручно витрушував подушки з ханської софи.

Звістка про рішучу перемогу козаків та татарів над поляками і про визволення України досягла вже до Марини і болюче відбилася в її серці. Зараз дівчина мовчки одягала на себе нове вбрання, а сльози мимоволі покропляли те вбрання пекучою росою.

– Про що ж ти, доню? – упадливо спиталася Астара, допомагаючи Марині вбиратися. – Тепер те, чого ти бажала, здійснилося: твоя Україна вільна.

– Я з радощів, Астарочко! – не признавалася дівчина. – Тепер до рідного Бугу повертаються з походу козаки. Іх вітають... грають троїсті музики... Дівчата перестрівають своїх милих... починається кохання... весілля... співи... танці...

Марина не договорила і, впавши головою до подушки, почала ридати, як дитина.

– Чого ж ти, чого, Мариночко? Чого ж ще бажати? У твоїй країні щастя й радість!

– А я... а я, Астаро? Мене немає там! Я тут у неволі, у чужій стороні. Я повинна зріктися завтра своєї святої віри, побусурманитись, стати жінкою хана і навіки відцуратися рідної України... І його зріктися, Астарочко!... Його... мрії своєї! Пожалій же мене хоч ти, Астарочко! Немає на світі моєї неньки... І щастя її, що не діждала вона цього нещасливого дня, коли дитина її, що вона вигодувала своїм молоком, що колихала у колисці, приспівуючи пісень, і хрестила на святий сон, зречеться того святого хреста й побусурманиться.

Астара голубила Марину, як рідна мати, і втішала, як тільки вміла.

– Не побивайся, дитино моя! Адже ти не з своєї волі! Ти бранка, і хоч так, хоч сяк, а змушена дістатися якомусь бусурманові на втіху. Доля вже твоя така нещаслива. Доля ж од Бога, а Богові коритися треба!

Марина потишилася, увійшла у себе і більше не виявляла словами своєї нудьги.

Опівдня прибув хан з візірем та Хамамбетом мурзою, на чолі чималого загону війська. Старший євнух, вибігши на двір, як і провожаючи, підставив ханові під ногу своє плече і той зліз з коня. Тут саме мулли заспівали по мінаретах на намаз, і хан пішов через двір свого палацу до найбільшої ханської мечеті.

Увечорі хан завітав до покоїв Марини, а на другий день мулла читав над нею якісь молитви, і дівчина стала бусурманкою й жінкою хана. Все це сталося без ніякого змагання з боку Марини. Вона додержала слова, що подала ханові і перед муллою вдавала із себе байдужу до того, що він з нею робив, а з ханом поводилася ласкаво і вдавала з себе навіть веселу.

Після першої ночі спільного життя з Мариною Іслам Гірей ще більше закохався у неї, а що далі протягався час того життя, він все дужче та дужче пришивався до своєї молодої жінки, Газізі. Щоб догодити їй, він звелів упорядкувати для неї окремі просторі покої у своєму палаці біля гарему. До тих покоїв був відокремлений невеликий закуток двору з водограєм і кількома деревами, так що молода жінка мала можливість, повсякчас, як забажає, виходити під блакитне небо й дихати вільним повітрям, а щосвята Марині не заборонено було їздити ридваном з Астарою й євнухом по околицях міста.

Сам хан приходив тепер у Маринині покої не тільки увечорі, але й удень, і часто цілі години сидів у її затишному кутку, смокчучи свій укоханий кал’ян.

Так минув рік. Іслам Гірей майже забув про свій гарем і все більше звикав до покоїв своєї Газізі. Вона була тепер всесильна, і євнухи тремтіли з її погляду. Все робилося так, як вона того бажала, але бажання її були дуже невеликі: вона вимагала тільки, щоб біля неї завжди була її вірна служниця та щоб хан не дозволяв своїм підданцям чинити хоч і найменшу шкоду Україні.

Одного вечора, рано повесні, хан прийшов до неї сумний і знервований. Марина зразу те помітила. Набивши йому і запаливши, як завжди, кал’ян, вона сіла біля його ніг на подушці і почала допитувати:

– Бачу, що мій добрий цар сьогодня невеселий, а через що це, того не відаю. Чи не гнівається мій володар на свою маленьку дружину?

– О ні, світ моїх очей, Газізю! чи можна ж гніватись на мою запашну квітку? Навпаки я прийшов до своєї любої дружиноньки, щоб знайти спокій у ясному погляді її очей.