Розділ «ХІІІ»

Викупивши гетьмана, Богун, по умові з ним, подався до Винниці і порозсилав своїх козаків по всьому Надбужжю набирати нове військо. Завзяті Подоляни знову піднялися, і через тиждень Богун навчав строю вже великий полк у п’ять тисяч комонних козаків. З тим військом він хутко пішов до Білої Церкви, щоб там заступити шлях польському війську.

Шляхом Богун перестрівав ватаги козаків, що йшли з під Берестечка і хоч ті були обдерті, голодні й поспішалися до домівок, Богун умовляв їх прилучитися до нього.

– Розійдетесь по хатах, – говорив він до козаків, – то всіх вас переб’ють ляхи нарізно і дітей ваших у бидло повернуть, а як станете разом зо мною, то перепинемо ляхів, і зрятуєте свої домівки від лядського руйнування.

Більшість козаків слухалась улюбленого полковника і прилучалася до нього у такому числі, що під Білу Церкву Богун прибув уже з десятьма тисячами. Там він зразу почав окопуватися й узброювати Білу Церкву гарматами, щоб дати ляхам одсіч.

Тим часом Хмельницький перестрів ті полки, що пішли з під Берестечка до корсуня й Маслова Броду, і теж прибув з ними до Богуна.

Наближалися до Білої Церкви й вороги. З під Берестечка з великим військом сунувся Потоцький, а з Литви Радзівил. Знову наближалася рішуча хвилина. Поляків було далеко більше кількостю, ніж українців, і Хмельницький, не наважуючись зчепитися з ними, послав посланців, щоб перебалакати про згоду. Поляки згожувалися замиритись, але тільки з тим, щоб лишилося автономною сама Київщина, всі ж останні землі України щоб знову підлягли Польші, як було до повстання.

Богун, і з ним багато козаків, не хотіли приставати на такі умови.

– Ти ж бачиш, – казав Богун гетьманові, – люди не хочуть коритися ляхам. Навіть неузброєні селяни дають ляхам одсіч. Цілі села й міста гинуть, змагаючись з ворогом, воліючи краще вмерти, ніж скоритися неправді, ти ж маєш військо і не ведеш його у бій.

– А що буде, – одповідав Хмельницький, – коли ляхи й тут переможуть нас, як перемогли під Берестечком?

– Тоді знову будемо битися з ними біля Корсуня, Чигирина, на всякому місці... Продержимо ляхів під зброєю до зими... Вигубимо їх безхліб’ям, морозами! Та вони й до Різдва не додержуться! У тебе козаків щодня буде більше, а ляхів щодня буде менше. Хіба не знаєш, що як непереливки, то вони зараз тікають. От тоді, коли заженемо їх знову за Случ та за Стир, тільки тоді можна про згоду умовлятись.

Проте Хмельницький не зважився стати до бою. Він бачив, що після Берестечка козаки й старшина не так уже прихильно ставляться до нього, як колись, і боявся, що коли знову, трапиться йому пригода, то його скинуть з гетьманства і оберуть іншого. Навіть Богуна, не вважаючи на всі його послуги, Хмельницький тепер не любив за те, що той часто не згожувався з ним у військових справах і не корився його волі, а Богунова слава тільки дратувала його. Хмельницький боявся, що Богун може скинути його й стати гетьманом.

Богунові козаки – Подоляни й Волиняни – рішуче не хотіли ставати до згоди, бо їхня країна мала підлягати полякам. Вони од себе посилали до Потоцького посланців з погрозами, що не стануть до згоди, як що поляки не згодяться на Зборовські умови. Але ніщо не пособило, і Хмельницький підписав умову, власноручно убивши при цьому булавою кількох козаків, що у вічі лаяли його зрадником.

Після Білоцерковської згоди становище України стало далеко гіршим, ніж після Зборовської. Польські жовніри й драгуни стали на зиму по всьому Поділлю, Волині, Брацлавщині: і по всій лівобережній Україні. Під захистом свого війська, туди зразу ж набігли польські пани й підпанки з своїми орандарями – жидами. Пани поодбирали у селян землю, що її селяни вже три роки орали, пооднімали худобу і всяке збіжжя, люто помщалися на своїх кріпаках і в кого знаходили зброю, того катували.

Завзяті Подоляни й Волиняни не хотіли коритися панам і лізти знову в те ярмо, що його вже три роки своєю кров’ю скинули. Вони збиралися у ватаги, переховувалися по лісах і звідти билися з панами, поляки ж, вхопивши таку ватагу, нещадно катували селян, вигадуючи на них такі муки, що, здається, й саме пекло того б не вигадало.

Одного ранку Богунові, що, стерявши через згоду гетьмана своє полкове місто Винницю, жив тепер в Умані, сказали, що до нього прибули земляки з Поділля. Богун вийшов на ганок і з жахом поточився назад: двір був повен страшних примар. Тут були неначе тіні людей, з чорними ямами під чолом замість очей; були такі, що замість носів та ушей у них на обличчі червоніли роз’ятрені рани; були кістяки з вишкіреними зубами, бо людям було відрізано губи; де в кого, замісць рук, були цурупалки, а по землі, мов павуки, каталися люди без ніг і без рук. Всі ці примари простягали до Богуна руки, або цурупалки од них, і казали до нього нелюдським стогоном і ревом, бо у більшости їх були урізані язики.

Стогін вибився із грудей посивілого у січах полковника. Він зрозумів, що то за примари, бо ще під Білою Церквою передчував, яка буде помста панів.

– Брати мої рідні! – з риданням кинувся Богун до калік. – Земляки мої нещасні побила нас лихая година. Знущаються ляхи над нашою кров’ю. Над нашим безголов’ям!

– Гетьман відцурався нас! – гукали ті, хто мав можливість гукати. – Покинув нас ворогам на поталу, так хоч ти згадай про земляків своїх! Ми вже загинули, але ще не всі, там понад Бугом та понад Дністром ще змагаються, рятуй хоч тих!

– Нехай мене скарає Господь... – одповів Богун, – коли я покину шаблю, поки ляхи пануватимуть на Вкраїні! Ідіть усі й везіть безногих у Чигирин до гетьмана. Нехай подивиться, до якої згоди з ляхами призвів він Україну! А я дам вам поводарів і листа до нього.