Розділ «Х»

– Ти тільки віддаси листа Богунові і зараз повертайся, а як що мене не застанеш, то тобі шлях покажуть. Тебе ж євнухи вільно по табору пускають.

Астара почала убиратися, а Марина взяла олівець і написала.

“Бережися, Іване, зради. У хана були посланці од короля й про щось з ханом умовлялися.”

– Астарочко, кохана!.. – говорила Марина, доручаючи циганці листочок. – Коли б цей клаптик паперу потрапив до рук ханові, то мені була б за нього смерть!

– О, не бійся, доню, циганка вміє ховати! – Та скоріше, Астарочко! Як що до світу не передаси, так мерщій вертайся.

Астара вийшла од Марини і зникла поміж наметами. Вона бігла непомітна, мов та чорна кішка у темряві ночі, викручуючись поміж кіньми, шатрами й огнищами. Табір уже потишився, голоси замовкли, тільки де-не-де чути було, як татарський вояка гострив на завтра шаблю, або споряжав коня.

Астара бігла упродовж ряду огнищ на північ довго, поки стало духу, далі йшла ходою, після того знову бігла й знову йшла, а обабіч неї все біліли шатри татарського війська і здавалося, що їм не буде й краю. Але нарешті край той знайшовся: вона вибігла на вільне поле, а за ним розгляділа оддалека високі намети козацького табору.

Астара огляділась і вжахнулася: на сході вже почало благословлятися на світ.

У козацькому таборі її зразу спинив вартовий.

– Куди біжиш, циганко? Стій!

– Скажи, козаче, де мені знайти полковника Богуна?

– Ого-го! Дуже швидка! Так я тебе й пустив до Богуна!

Астара показала вартовому Богунів перстень, і тоді той пустив її.

– Тільки далеко тобі, тітко, – сказав він. – Оце, де ми стоїмо, ліве крило табору. Тут Джеджалій кермує. У середині буде військовий осавула Гурський за старшого, а Богун аж па правому крилі. До схід сонця, мабуть, не добіжиш.

Циганка знову побігла, обминаючи вози й намети. Тут табір уже прокидався й козаки цілими ватагами сновигали між табором і Пляшевою, напувачи коней. Поки Астара добігла до середини табору, там козаки уже узброювалися й лавами ставали поперед наметів, а назустріч Астари сунувся великий натовп з корогвами й хрестами у руках. Налякана циганка забігла за віз і звідти виглядала, поки той натовп промине її.

То попи і ченці несли корогви благословляти військо на бій. Попереду всіх, верхи на коні їхав грецький, коринфський, митрополит Іосаф. Він був у золототканому митрополичому вбранні, з митрою на голові та з хрестом у руці. – Братія моя, вояки Христові! – промовляв він до козаків. – Стійте як один за віру православну, а господь з високого неба буде вам пособником і заступником. Не страхайтеся вмерти за віру батьків наших, бо душі ваші янголи візьмуть на лона своі і понесуть до престолу Божого!

Козаки лавами упадали навколюшки, а митрополит покропляв їх святою водою.

Діждавши, поки процесія пішла далі, Астара побігла до правого крила козацького табору і нарешті добрела до намету Богуна, але було вже запізно: Богуна вже не було у наметі, він повів уже свої полки на ворога.

Знесилена і приголомшена розпукою, що не виконала доручення коханої господині, Астара впала на землю і вже через якийсь час тільки пішла назад до татарського табору.