Розділ «ІV»

Через півгодини дві тіні у легких запиналах нечутно наближалися до ханського палацу тими самими вулицями й стежками і попід тими самими тополями, що простяглися до узгірря. Тільки тепер не радісною таємницею було налито душу Марини... Її оповила темна нудьга. Тепер не бігла вона, як тоді, жвава й міцна своєю рішучістю віддати себе за щастя рідної України: тепер її, знесилену, ледве вела під руку вірна подруга її неволі, циганка Астара.

А до другого краю Бахчисараю твердими кроками відходили тіні двох дужих козаків, що поклялися віддати своє життя за щастя та волю України.

Другого дня, вважаючи на горе Марини, Астара почала заспокоювати її й розважати.

– Не тужи, доню... – говорила вона, милуючи дівчину. – Не вдавай твого серденька в розпуку. Долі своєї не переробиш, але як що хочеш знати, яка вона буде, я тобі поворожу.

Марина байдужо простягла їй руку, і Астара почала уважливо ту руку розглядати, Через небагато часу очі циганки заграли таємним огнем і, неначе прозираючи прийдешнє, вона почала:

– Скорботне буде, голубхо моя, твоє життя. Ти будеш першою, найбільше улюбленою, дружиною хана і влада твоя над ним буде велика... Всі жінки по всьому Криму будуть заздрити твоєму щастю, але ти не будеш щасливою й прийматимеш серцем муки, бо ніколи не покохаєш хана. Хан помре не своєю смертю... І неначе ти до того будеш причетна...

– Я не лиходійка! – сказала ображена Марина: – Скоріше я собі збавлю віку, аніж комусь іншому.

Щодалі, пророкування Астари все дужче зацікавлювало дівчину і, забувши своє горе, вона вже з напруженням чекала, що циганка говоритиме далі.

– Твоєму милому буде загрожувати на війні велика небезпека, але що тільки його не вб’ють, то ти ще його побачиш і ви навіть поєднаєтесь...

Хоч Марина й не дуже вірила тому, щоб людина мала силу зазирати у будучину, але слова циганки, мимо її волі, запалили у її серці надію на те, що колись може прийти інше, бажане життя.

– Зроби, Астарочко,так, щоб мого Івана не брала ні куля, ні шабля, ні інша зброя – говорила дівчина, припадаючи до циганки. – Адже ти зможеш це зробити. Як що ти любиш мене, Астарочко, то замов мого Івана.

– Як його замовити без його волі? Хіба от що: одріж свого волосся. Я те волосся замовлю, як сама знаю, і передам твоєму козакові. Як що він не забуде тебе й іншої не покохає, то носитиме те волосся на своєму тілові, а поки носитиме на собі – не візьме його ані куля, ані шабля, ані інша ворожа зброя.

Марина відрізала пасму свого волосся, і Астара понесла те волосся з покоїв, щоб ніхто не побачив, як вона буде його замовляти.

Ще через день після, того, коли Богун сидів у своїй хаті сумний та замислений, до нього увійшла Астара.

– Може ти не пізнав мене, славний козаче?.. Я та сама, що зо мною до тебе виходила твоя наречена. Ось вона передала тобі на спомин про себе своє волосся.

Богун узяв до рук пасму мнякого, пахучого, чорно-золотого волосся любої дівчини. Сльоза набігла на око завзятого козака і, щоб не побачила тої сльози стороння людина, Богун повернувся набік і похапцем почав витягати з чересу червінці.

– Спасибі тобі, невідома жінко... – Сказав він, опанувавши собою – 3веселила ти моє серце. Перекажи моїй дівчині, що поки життя мого, носитиму я її волося на грудях біля серця. Оті червінці ти візьми собі за те, що любиш беззаступну сирітку та вірно їй слугуєш.

Астара вклонившись узяла гроші й хотіла йти, але Богун спинив її та знявши з своєї руки перстень, додав:

– Віддай цього перстня моїй нареченій на спомин про мене!

Астара заховала червінці й перстень і, вклонившись Богунові, вийшла з хати.