Розділ «ІV»

– Не можу я вже бути твоєю, Іване... – над силу вимовляла Марина – не можу! Я вже зріклася своєї долі.

Немов кригу вкинули ті слова Богунові у серце і якимсь невідомим йому самому голосом він спитав:

– Ти стала жінкою хана? – Не стала ще... але подала слово стати, як що хан поможе вам визволити Україну з під лядської кормиги.

– Як? Такою ціною заклалася наша спілка? – скрикнув Богун. – Хвала тобі, Мариночко, за любов до своєї неньки – України, але бусурман не смів вимагати від тебе такої жертви. Ти вільна порушити умову, бо вона не вільна, а примусова.

– Ні, я сама надумала й заклала ту умову, і хоч як мені тяжко зріктися тебе, мій бажаний, але я не зламаю свого слова, і доки хан буде оборонцем і заступником Украіни, я буду йому вірною дружиною. Як що ж зрадить він козакам...

Марина не доказала і, припавши до козака, почала його милувати й голубити.

– Прощай, мій Іване... Прощай, соколе мій! Спасибі, що одшукав мене сиротину, але не судилося нам з тобою щастя-долі мати.

– Ні, голубко моя нещасна, я не можу оддати тебе бусурманові на поталу. Не дам загинути такій перлині дорогій. Я примусом візьму тебе і повезу на Вкраїну.

– Ні, я не можу! Я піду! – одповіла Марина вже рішучо і відкинулася од козака.

– А я візьму! – Скрикнув Богун і вхопив дівчину на руки.

– Схаменися, божевільний! – почувся з-за скелі голос, і могутня рука Хмельницького вхопила Богуна за плече.

– Я чув усе, – казав далі Хмельницький, – бо стежив за тобою. Чи ти ж поміркував про те, що вчинив би хан, коли б його нові спільники украли в нього жінку?

Руки у Богуна рознялися, й Марина стала на землю.

– Замісць помочі й спілки хан пішов би на нас війною разом з поляками і поруйнував би Україну до щенту.

– Немає за що помщатись ханові, – одповів Богун. – Я не грабую його добра, а хочу тільки вернути своє добро: свою наречену, що він у мене пограбував.

– Хоч може й твоя правда... – сказав Хмельницький, – але обміркуй же те, що я дав ханові у заставу все, що мені лишилося дорогого на світі. Я лишаю у Бахчисараї свого сина, надію свою – Тимоша... Ти хочеш згубити не тільки його й нас усіх, але й те, що я уладнав – спілку мою з ханом. Ти хочеш роздратувати хана і навіки лишити Україну в неволі.

Богун зблід на виду. Бажання щастя разом з надією на нього геть одлинули од козака, і холодний розум взяв перемогу над пориванням серця.

– Боронь, Боже, мене від того! – сказав він. – Перша мета мого життя – це боротьба за волю України. Моя кохана вже поклала своє серце на жертвеник рідної країни, так нехай же й моє розкраяне серце ляже поруч з її серцем. Прощай, Марино. Умремо для себе й для свого щастя, а житимемо тільки для боротьби за волю України та за щастя рідного народу.

– Прощай, соколе мій! – знову припавши до милого, ридала Марина. – Прощавай на віки! Краю нашому рідному вклонися низенько, коли будеш біля вільного Бугу! Радій там радістю вільних земляків, коли визволиш їх... І тоді мене згадай!..

Дівчина, не тямлючи себе, цілувала козака в уста, у чоло й очі, аж поки зомліла впала до рук старої циганки.