Розділ «ХVІІ»

Марина відкинулася на зад ридвану. Ридання забило їй дух, і вона зомліла. Прочуняла вона аж тоді, коли ридван котився вже далеко від Альми. Тут ридання вибилося в ханської жінки і, загорнувшись з очами у своє біле запинало, вона билася у руках своєї вірної служниці.

Тихо та сумно було надвечір у покоях Марини. Вона не мала сили бачити сьогодня хана і листом його сповістила про те, що хвора і не може його привітати... Вона за ввесь день нічого не їла й сиділа ввесь час на софі мовчки.

Астара не турбувала її, щоб дати серцю переболіти, а тільки часто навідувалася подивитись, чи не треба їй чого. Коли вона заглянула у покій смерком, Марина спинила її.

– Сядь, Астарочко, тут біля мене!...

Астара сіла біля її ніг.

– Він повинен вмерти, Астаро!... – пошепки сказала Марина.

– Хто, Газізю?

– Той, хто дурив мене... Хто зрадив Україну і вигубив безліч моїх земляків... ти знаєш хто...

– Заспокойся, доне моя. Хіба з того поможеться?

– Ні, я не заспокоюся, поки він буде живий! Як! Подарувати поганцеві те, що він зрадою вбив мій дівочий вінок? Грався моїм коханням... Тішився моїм тілом? Коли я віддалася йому, то ти знаєш – зробила те заради волі рідної країни; коли б же я знала, що він порушить слово, то я тричі б прийняла смерть, а не опаганила б себе з ним! Зрозумій, що тільки недавно, прибувши з походу, він брехав мені, а я йняла йому віри... Я цілувала його у руку... дякувала... милувала... А, та що й говорить?.. цього знущання над собою я неподарую!

Марина перевела дух і грізно, зиркаючи очима, повела далі:

– Він повинен вмерти... і ти, моя єдина пораднице, мені допоможеш. Не один раз уже ти служила мені вірні служби, послужи, може, востаннє. Оддячити або заплатити тобі я не маю чим: все, що у мене є – не моє. Та чи й є що такого, щоб тобі було потрібне?

– Твоя ласка мені потрібна, моє серденько! Тільки одна твоя ласка і більше нічого!

– Я вся твоя, Астарочко. Скажи: коли б тебе, дівчину, хтось принадив і одурив, ти подарувала б йому те?

– О, ні! Циганки того не дарують. Я помстилася б люто!

– Ну, от і у мене таке ж серце. Так ти мені допоможеш? Ти знаєш всякі зілля, то певно знаєш і отрутні.

– Отрутою небезпечно... – сказала Астара. – Отрута хутко зводить з світу... Догадаються на нас і катуватимуть на смерть.

– Байдуже!

– Ні, не байдуже, бо нас не зразу скарають, а будуть мучити довго... скілька день...

– А хоч і так! – перебила Марина... – А то от що: ми разом і самі вип’ємо отрути і не дамо ся їм на катування.