Розділ «Каторжна»

– Утiк? – кажуть. – Вiн уже давно до Прiськи ходе…

Невже правда? Нi, не вiрю! Сама пiду, впевнюся! I пiшла туди, на вечорницi. Вiн там, i Прiська там. I не дивиться вiн. Вона до нього, а вiн вiд неї, – аж усi помiтили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тiльки як виходили, почула, – каже вiн:

– I чого вона, каторжна, так до мене в'язне?

Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, i йому вона каторжна стала. Усiм вона каторжна, усiм на свiтi. Усi її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. I вiн зрадив. I вiн такий, як усi. О, проклятi! розiрвала б усiх, задушила б, спалила б i його, i ту Прiську, i тих парубкiв та дiвчат, що з неї смiялися, глузували, знущалися! От якби було чим – вона зараз би пiдпалила цю хату…

Голова її горiла, думки плутались, груди пекло… Якби чим запалити? Чи нема в неї в карманi сiрникiв? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сiрника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи пiч. Вивернула карман, витрусила – нема. Вона швидко пiшла з двору, пробiгла вулицею добiгла до своєї хати. У вiкнах не свiтиться, – вже полягали. Сiни незасуненi, хата теж. Вона ввiйшла в хату.

– Хто там? – спитався спросоння батько.

– Я! – сказала Докiя i зараз же знайшла на коминi сiрники та й побiгла з хати.

– Куди ти? – гукнув батько.

Вона не вiдмовила, вибiгла з двору, знову пробiгла вулицею, але не пiшла в двiр, де вечорницi, а перелiзла на город i зайшла ззаду, щоб нiхто не бачив. Велика повiтка була прироблена до хати. Докiя зупинилася пiд нею. Вона чиркнула один сiрник. Вiн зайнявся i зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь i запалила другий. Вiн горiв. Докiя почала пiдпалювати їм солому у стрiсi. Але солома була мокра, i сiрник знову погас. Те саме було з третiм i з четвертим.

"Нi, треба знайти сухої соломи. Тут єсть – тут, може, як тепло було, вiн, проклятий, з Прiською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!"

Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку пiд очеретяною стiнкою i запалила. Солома затлiлась i почала горiти нарештi.

"Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Вiд повiтки вогонь на хату. I всi вони згорять".

I Докiї згадалася пожежа, що вона бачила, – ух, страшно! Так i тут буде. Але там нiхто не згорiв, а тут усi згорять… I Санька згорить? Санька – маленька дiвчинка, дочка досвiтчаної матерi. Докiя за останнiй час дуже влюбила гарне дiвчатко, i дiвчинка любила її. Але ж i вона згорить… Така гарна, ласкава. I Докiї в'явилося все: як хата горiтиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докiєчко! витягни мене!"

Господи! За вiщо ж? За вiщо вона спалить її? Це ж грiх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить?

А солома шипiла, шкварчала i починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повiтка займеться.

Та боже мiй!.. Та нащо ж це вона?..

Треба гасить, гасить мерщiй, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотiла затоптати його ногами. Але вiн горiв. А їй уже вчувалося, як Санька кричить: "Докiйко, рятуй!.."

Все закрутилось їй у головi. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона вiдразу зiрвалася з мiсця i впала на полум'я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, пiдгортала пiд себе i силкувалася гасити. Але вже вся одежа горiла на нiй. Тодi, не знаючи, що робити, вона скрикнула:

– Рятуйте, хто в бога вiрує! Рятуйте! – i бiльше нiчого вже не пам'ятала…

Очутилась вона дома. Нi, не очутилась, а вперше розплющила очi. Де вона i що з нею, – того вона не розумiла.