Розділ «Каторжна»

Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що, – хотiла бiгти. А вiн не пустив. Обняв та як пригорнув… Нiчого вона вже потiм не знала, нiчого не чула, нi того вечора, нi другого дня, – нiчого! Тiльки чула, як їй на губах його поцiлунки горiли.

Що далi було? Те, що вона покохала, її серце нарештi знайшло кого любити i вiддалось… Нi про вiщо вона не думала тодi: нехай б'ють i лають – байдуже! Їй не болить пiсля цiлування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!..

Прийшла весна весела, верба зазеленiла, соловейко затьохкав, вишнi цвiтом укрилися. У садок вона вийде, – серце з грудей вирватися хоче. Небо синiє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, бiжать, степи, лiси зеленiють, садок увесь пахощами обнiмає, – ох i красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой i свiте мiй милий, свiте веселий та красний, як же на тобi гарно жити, вiрно любити!..

Заспiває вона – сама пiсня з грудей рветься; серце розцвiтає, душа вгору лине. А зустрiнеться з ним пiд вербою зеленою, пiд вишнею запашною, рясно квiтом укритою, зустрiнеться – нiч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, i любила ж вона! Так любила, що всю душу вiддала i назад не думала брати. Вiзьми мене, милий мiй, коханий! Мене ще нiхто не любив, – вiзьми мене, бо вся я твоя! Ночi тихiї, зiрки небеснiї! Тiльки ви чули й бачили. Свiте мiй ясний, свiте мiй красний!

Минула весна, лiто минає… Чи не мина з ними й щастя?

III

Нi, ще не минуло…

Садком зеленим з повiтки Докiя Семена випроводжає. Дiйшли до перелазу. Ще б далi дiвчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його:

– Семеночку, соколе мiй! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був?

Осмiхнувся Семен:

– От дурна! Тобi тiльки поцiлунки на думцi. Не все ж цiлуваться, не довiку ж обнiматься!

– Не довiку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе… Тiльки й вiку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене – загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мiй, сонце моє, щастя моє!..

Та й упилась устами йому в уста… I не одiрвалась би, мабуть, якби сам вiн не одiрвавсь:

– Прощавай!

Перестрибнув через тин та й пiшов улицею… Пiшов та знов не прийшов… I тиждень, i два минуло, а його нема. I осiнь прийшла, а його все нема. Вона не хотiла йняти вiри тому, щоб вiн її кинув. А вже з неї всi дiвчата смiялися… Вона ждала i – дiждалася…

Стрiла таки вона його, стрiла вдень серед вулицi. Кинулася вона до нього – забула, де й коли це.

– Семеночку, голубчику!

А вiн:

– Тю! Чи ти не здурiла!

Та й пiшов… Краще б вiн її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась – двоє дiвчат з неї смiються.