Розділ «Каторжна»

До калиноньки, до червоної,

А калинонька нахиляється,

Моє серденько розривається…

А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє…

I так минали роки…

Минули – iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна – зосталася вона "каторжною", як i була.

Нi, була й вiдмiна.

Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї, – нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її.

Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала:

– Докiйко! Я… я…

Правда, всi вони – i хлопцi й дiвчата, i ця Христя з ними – якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бiдної Докiї, i вона, мало не плачучи, промовила:

– Докiйко! Я… менi тебе… я…

Може, вона хотiла далi сказати, що вiд цього часу буде вiрною подругою Докiї, – але ж цього нiчого не сказала, бо Докiя скрикнула: "Геть!", одiпхнула її i втекла з вулицi.

Вона, кажу, не могла ще зрозумiти того, що в таких випадках сама iнодi була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала вiд людей. I вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадiсне, безлюбовне, за свої молодi лiта, що марно гинули, – за все, за все. I люди були справдi виннi. Однi пекли її, мучили – така була її мачуха. Другi не хотiли зрозумiти її мук, а тiльки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували), – такi були дiвчата, парубки. I вона це все терпiла i не знала, чим пособити собi. I отодi прокинулась у неї в серцi журба така страшна, сум такий великий, що вiн палив їй усi груди, не давав спокою нi вдень нi вночi.

Каторжна! Вiд усiх лаяна, вiд усiх зневажена! За що? Навiщо? Господи! Краще й на свiтi не жити!

I вона то плаче, то страшне обурюється на людей за їх неправду i думає про помсту.

Еге, її серце бажало тепер помсти, вона задушила б усiх тих, хто зневажа її, хто глузує з неї! А проте її серце не зле було, воно вмiло любити i прихилятися до чужого горя.

Вона не дiвувала так, як дiвують iншi дiвчата. На вулицю чи на вечорницi вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге – що вона їх не любила – тих хлопцiв та дiвчат – i… боялася; третє – не мала в чому й пiти, бо всi смiялися з того дрантя, що в йому водила її мачуха. Нi, вона не дiвувала! I хоча деякi парубки таки задивлялися на її стан високий, рiвний, на її очi темнi, на коси чорнi, на брови, але ж тiльки задивлялися, а далi йти не зважувались, бо до цiєї каторжної не можна й приступитися – така зла, зараз стусанами нагодує. А сама вона про це не думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала їй бровенята, та не дала долi, – вона цього не знала i не дбала про це, бо про це дiвчата думають i дбають тодi, як парубки їм згадуються, а їй ще нiякi парубки не згадувалися…

I так вона жила собi вiдлюдьком з своєю журбою, з своєю мукою, а iнодi – i останнiми часами дуже часто – iз бажанням помститися…

II