Розділ «Каторжна»

А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тодi тiльки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?.. Така ж i мати її була – або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидовi хлiб носиш!.." Давав їй вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiкає вiд його? Не завсiгди ж вiн i п'яний, iнодi схочеться йому пожалувати її – вона ж таки рiдна дитина, – оце й покличе:

– Докiє!

Пiдiйде, голову похнюпить.

– Докiє! Дочко… – почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й пiде з хати, промовивши: – Ну, каторжна!

А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала?

Як мачухи в хатi нема, так i єсть їм! А одного разу таки розманiжилась: увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться – сидить  вона на полу i хлопчика – рокiв пiвтора йому було – мачушиного на руках держить та так цiлує та примовляє:

– Голубчику ти мiй, манесенький! Поцiлуй мене, – нiхто ще мене не цiлував, як мама вмерли…

Мачуха як скрикне:

– Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її…

Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на пiл – трохи дитини не вбила – та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. I бiльше до дiтей не пiдходила й на руки сама не брала, тiльки як мачуха звелить.

От так же вона й на вулицi. З неї почнуть смiятися:

– А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла?

А вона зараз кулаком!

I зла ж вона була, на всiх зла! I всi їй були вороги, й вона всiм ворог, – каторжна, та й годi! Мабуть, у неї не серце, а камiнюка була.

I все ховається вiд людей – мабуть, заздро, що люди веселi, так щоб не бачити. Пiде в садок, аж у гущавину, та й сидить. I що вона там робить – хто її знає!

Дiти мачушинi хотiли довiдатися i назирцем одного разу побiгли за нею. Так, кажуть, пролiзла аж у гущавину та зараз до калинового куща – рiс там кущ калиновий великий, – сiла там пiд ним i головою до його припала, i руками його обхопила, й каже:

– Калинонько, – каже, – моя червоная, рiдна моя матiнко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягiдками червоними! Одна ти в мене рiдная, улюбленая! – каже, а сама плаче…

Еге, вона плакала тим, що в неї не камiнь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! I те серденько так хотiло любити, так хотiло! Але ж любити було нiкого!.. Недоброго i часто й густо п'яного батька вона не любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала…

I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала їй землю своїми слiзьми; i нахиляла тодi до неї калинонька свої вiти, i здавалось дiвчинi, що то мати рiдна руки до неї простягає… I так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить:

– I де вона, та каторжна, забiгла?!