Розділ «Частина п'ята»

Після В. Барвінського став говорити директор В. Ільницький. Цей виступив ні з того ні з сього проти нігілізму і матеріалізму і став доказувати безсмертність душі. Довго говорив він по-рутенському, нарешті став говорити по-польському, мішаючи німецькі фрази.

– Der Mensch, Panie Dobrodzieju, ist kein Hund[37] – з такими фразами він обертавсь до мене.

Я оглянув збір і побачив, що навіть він був недовольний оратором чи, може, мовою його. Коли він скінчив, я сказав, що, не будучи спеціалістом нервної фізіології, не берусь судити про душу взагалі і про людську й собачу – почастно.

Дехто засміявся; багато заговорило зразу; видно було, що хотіли затерти бесіду ш[ановного] п[ана] директора.

Через кілька хвилин заговорив новий оратор, як я дізнавсь потім, Лонгин Лукашевич. Він сказав, що, не живучи остатніми часами ві Львові, він не зна докладно спорів між українцями і львів'янами, але мусить признати потребу критичного перегляду партії, її ділання, засад і составу, бо по крайній мірі він може сказати, що до партії причислились люди, котрі ніяк би не могли належати до неї, коли б вона зоставалась вірною своїм первісним засадам.

Але тут Сушкевич возвістив, що готова закуска, і мітинг перервався. Началось звичайне «закусочне дійство», котрим я покористувавсь, щоб познакомитись з Лукашевичем і умовитись з ним на завтра. Я поклав зостатись ще день у Львові ради Лукашевича, котрий видівся мені «єдиним тверезим в гурті п'яних», і ради Барвінського, в котрім виділась мені енергія.

Лукашевич признавав слушність моїх закидів народовцям, але відговорювавсь, що, як наново вернувшийся до Львова, він мусить обзнакомитись знову з обставинами, перше чим виступити з своїми думками публічно в «Просвіті» й Товаристві імені Шевченка. Про В. Барвінського я прямо сказав свою думку Лукашевичу, нагадуючи йому сцену з пушкінського «Дон-Жуана», де Лаура обертається до Дон-Карлоса:

Ты, бешеный, останься;

Ты мне понравился,

Как выбранил меня – і т.д.

Лукашевич звів мене з В. Барвінським, котрому я став доказувати, що між соціалізмом і ретроградством львівських народовців ще багато простору, в котрому могли б працювати такі люди, як він, ще не заангажовані в львівське рутинерство. Але скоро я побачив, що трачу даремне час. В. Барвінський відповідав мені пустими фразами, котрих пародію в Росії зложено в словах: «Нельзя не сознаться, но невозможно и согласиться». До того придалось болісне самолюбство, котре не могло простити мені ні критики в «К[иевском] телеграфе», ні того, що мені звісна неакуратність з псалтирем.

Приїхавши додому, я першим ділом пішов розпитувати, що покладено в справі видання газети С. Подолинського і О. Т[ерлецького]. «А нічого, – сказав мені головний оратор справи окремого журналу, той противник мій, про котрого я згадував вище. – Ми прямо сказали О. Т[ерлецькому], що журнал немислимий без Драгоманова, а коли Др[агоман]ова нема тепер, то нічого про те й балакати».

В Києві я довідався, що вже рішилась справа моєї відставки з університету. Ще перед вакаціями попечитель сказав мені, що міністр (гр[аф] Дм. Толстой) требує моєї відставки. «По якому способу?» – спитав я. «Як по якому?» – «Чиновники в Росії можуть іти в відставку по прошенію або без прошенія, по т[ак] зв[аному] третьому пункту» {Так відставлений чиновник тратить усяке право на державну службу, хіба новий начальник візьме його «под свою ответственность».}. – «Конечно, по прошению, это для Вас выгоднее».

Я розтолкував попечителю, що подавати мені прошеніє – значить, признавати себе винуватим, а в чому – я не знаю. Попечитель, покрутившись кілька хвилин, сказав мені мою вину: я хочу відділити Україну від Росії до Польщі і проповідую таке в своїх писаннях у Галичині й Італії. «Ваше превосходительство, – кажу, – я наперед певний, що міністр не перемінить свого рішення, але я Вам принесу те, що, власне, печатав я в Галичині й Італії; коли там дійсно знайдеться те, що мені приписують, я подаюсь в відставку, а коли ні, то не подамсь, а в усякім разі Ви можете завше дати мені відставку без прошенія».

Після того я поїхав у Галичину, а міністр представив мою справу цареві (це треба було міністру, щоб підкопатись під університетський устав з 1863 р. з виборною професурою). Цар після рапорту міністра звелів знову мені предложити податись у відставку з тим, щоб мені закрити три південні університети: Київський, Харківський і Одеський. Я знову не схотів подати прошеніє і получив відставку без прошенія.

Коли про це розмовляли між професорами в Києві, то декан нашого факультету Селін скрикнув: «Помилуйте! Як же можна було інакше поступити з Др[агомано]вим, коли він навіть після розмови з попечителем поїхав у Галичину і там появлявсь на польських сеймиках і держав промови проти Росії за Польщу. Гогоцький получив про те телеграму просто з місця».

Ті «польські сеймики» були – віче русинів у Галичі, на котрому я, як бачили, не сказав ні слова й не міг говорити.

Сельмансдорф коло Відня

6 сент[ября] 1891.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!