Розділ «Частина п'ята»

Ці слова ліпше, ніж цілий том, малюють ступінь розвитку, на якому стояла галицька громада в 1875 р., і прибавляти мені до них нічого.

В кінці юля я виїхав у Галичину з одним молодим приятелем, котрого я буду звати X. Б. Ми поїхали на Радзівілів, щоб оглянути Почаїв. В Почаєві ми надивувались на єдину в православній Русі не темну церкву (перероблена з уніатської), на мужицькі костюми на фресках церкви, котрі представляють чудеса почаївської богородиці, на монаха, котрий розказував нам, як недавно трохи не згоріла чудотворна ікона, котра, між іншим, по легендам, втушає й пожари. В Бродах на австрійській митниці случилася з нами пригода.

Галичина – безспорно зостаток Польщі з державного погляду,:і тому не дивно, що тут поляки чиновники поспішаються помститись над Москвою, над усяким москалем, котрий попадеться їм у лапи. А митниці так і навмисне зроблені на те, щоб надокучати людям. До того ж звісно, що галицько-польське чиновництво рекрутується з раси, котра і без того рада показати свою важність над підлеглим чоловіком. Через те нема в Європі митниць більш нудних і надоїдливих, як галицькі, хіба російські.

У нас же в багажі було таке, до чого безпремінно мусили причепитись польські митарі, а власне, багато книг російських і українських. Я віз чимало київських видань етнографічних і популярних, щоб роздати їх по австрійській Русі. А мій спутник думав, проїхавши по тій Русі, податись через Молдавію в Одесу, а звідти в Крим, де думав зоставатись місяців 2-3, то й узяв собі, окрім всього іншого, «Отечественные записки» аж за 2 роки, тобто 24 досить товстих книги. Окрім того, мав він щось 2-3 фунти чаю і, нарешті, величезну сокиру, бо, як Гладстон, рубав для гімнастики дрова. В Києві, як ми вкладались, я йому казав, що буде з ним на галицькій митниці пригода, і обіцяв говорити за нього (він не вмів ні по-польському, ні по-німецькому) про чай і навіть про книги, але за сокиру відрікся. «Ми непремінно будемо московськими агентами в очах польських чиновників, – казав я. – А тут сокира… Як я впевню їх, що ви дрова в Криму будете рубати?!»

Сокиру X. Б. заховав так у скрині, що до неї не дійшли, а чай і книги побачили. За чай взяли якусь величеньку плату, а перед книгами стали. «Нащо пану тілько книг?» – питав чиновник, коли це другий показує йому, що і в мене повна скриня книг. Почалась розмова: куди ми їдемо? «В ріжні місця слов'янські», – кажу. «Нащо вам стілько книг?» – «Одні до читання, другі, щоб роздавати». – «А чи не можна відіслати ті книги direct куди в інше місце, а не в Львів?» – «Не можна», – кажу і т. д. і т. д.

Тим часом коло наших книг зібралась купа чиновників і слуг. Поїзд ішов ще за дві години, і нам, і чиновникам було багато часу, то можна було гаяти. Один із залізно-дорожних слуг, очевидно, русин, взяв у руки одну з моїх книг і став читати голосно заголовок: «Народные южно-русские сказки», – засміявся довольно, розкрив книгу і став читати, усміхаючись.

«Ну, так що ж буде з книгами?» – питаю я чиновника, на вид важнішого. «Ми не можемо пропустити, – каже. – Хто його зна, що там у них; може, що небезпечне». – «Але ж у вас конституція, – кажу. – То від вас що небезпечне може прийти в Росію, а де вже Росії небезпечити вільну Галичину!» – «Я не можу пропустити, – каже, – хіба начальник». – «Ну, то скажіть начальнику, що є у нас такі-то й такі книги, а ми пождемо до поїзда, – кажу я і, обернувшись до русина прислужника, прибавив: – зав'яжіть, будьте ласкаві, скрині», – і ми пішли в буфет обідати.

Трохи згодом приходить русин читатель і пита: «Ви до Львова?» – «До Львова». – «Давайте за багаж стільки-то». Я даю. Русин приносить квиток. Далі дзвонять, і ми йдемо до вагонів. Бачу – русин везе наші скрині до багажового вагона. До мене прибіга суворий Катон з митниці і пита: «А як же буде з книгами?» – «Вже скінчено», – кажу я. «Хіба пан говорив з начальником? З тим паном, що з усами», – показує на якогось пана віддалека. «Ні», —кажу.

Катон сам побіг до пана з усами, а русин тим часом пха наші скрині в вагон. Бачу я, Катон показує на нас руками. Бачу і міну, і жест обома руками начальника, котрі значили: «Idz pan do djabla!» Катон вертається назад, я віддаю йому салоновий поклін і вскакую в вагон. Поїзд двигається… Ми благополучно прибуваємо в Львів, куди мусили на той же час приїхати з Відня галичанин О. Т[ерлецький] і українець С. Подолинський з тим, щоб укупі з нами їхати в Гуцульщину.

Приїхавши у Львів, ми, звичайно, пішли на «Бесіду» читати газети, але ні до кого зі львів'ян я поклав собі не ходити й розмовляти з ними якнайменше. На «Бесіді» встрічні правдяни самі зачіпали спорні пункти. Я відповідав, що скінчив свої спори з правдянами і буду виступати проти них тілько тоді, коли вони будуть говорити від імені всіх русинів-українців, а тепер приїхав шукати, чи нема в Галичині других людей, з котрими нам можна працювати для народу без спорів. До нас у готель заходив Волод. Ганкевич; я лишав його споритись з моїм молодим товаришем, для котрого species hominum narodovius Leopoliensis[32] була дивоглядною.

Одного дня X. Б. заспорився з Ганкевичем про те, як дивитись на засудженого в кримінал. Ганкевич доказував, що признаний судом злочинець є непремінно лихий чоловік, котрому не можна ні спочувати, ні помагати, котрого не слід жаліти. X. Б. проводив гуманні погляди на злочинця, звичайні в Росії ще з 40-вих років, і дивувавсь, як Ганкевич, будучи людиною університетського виховання, може таке говорити. Я замітив, що, власне, Ганкевич, як львівський докторант прав, так і мусить говорити, – коли це хтось сильно стукнув у двері, і затим в наш нумер вбігли О. Т[ерлецький] і С. Подолинський, з котрих остатній, побачивши X. Б., зараз же почав з ним боротись, поки оба не попадали додолу, чим перелякали Ганкевича та трохи й мене. Це вони пробували силу після того, як остатній раз боролись в гімнастичному залі в Києві, назад тому півроку.

На запит: що нового в Відні? приїжджі показали брошурку «Парова машина», і скоро С. Подолинський почав її читати. Видно було, що він був її автор. Скоро С. П[одолинський] скінчив читати ту комуністичну казку, спитав нас, що ми про неї думаємо.

Я поглянув на Ганкевича. Той замітив щось про два-три вирази. «А проти змісту нічого не маєте замітити?» – спитав С. П[одолинський]. «Нічого», – відповів Ганкевич. «А ви що скажете?»-спитав мене С. П[одолинський]. «Я про ідею казки нічого не буду говорити. Тілько я не дуже великий прихильник проводу складних соціальних ідей в казках, утопіях і т. п. Тут не показується того, що перше приходить в голову, а надто простому чоловікові: як дійти до певного ідеалу, намальованого в казці, в сні, в балеті».

Тут Ганкевич замітив, що час іти в «Бесіду», що там будуть цікаві гості.

Ми пішли, і помалу розмова звелась на наші рокові спори з правдянами. Я піддержував розмову тілько, щоб дати другим повід говорити. Особливо хотілось мені, щоб О. Т[ерлецький] як галичанин поговорив з народовцями. «Що ж ви хочете, щоб ми приставали до соціалістів?» – спитав Ганкевич, котрий звичайно в розмовах один на один брав середню ноту між нами й львівськими народовцями. «Я знаю, що ви не соціалісти, – казав я, – але коли ви зветесь народовцями, тобто демократами, то будьте хоть індивідуалістами, та все-таки правдивими, чистими демократами, а до того й поступовцями, а не йдіть на службу австрійській клерикально-магнатській партії. І на теперішньому австрійському політичному грунті є що робити демократу-поступовцю, навіть коли він не комуніст і не пристає до соціалістів. «Перепрашаю, – сказав тут Олександер Огоновський. – Розмова для мене дуже інтересна, але я мушу йти додому; я тільки що вернувся з села і покинув жінку саму. Знаєте, жінка молода», – сказав він до всеї публіки з осібною усмішкою. Всі засміялись тією ж усмішкою…

«Нащо ви сказали, що можна бути демократами, хоч не соціалістами? – спитав мене гостро C. Подолинський. – Аже ж консеквентний демократ мусить бути соціальним демократом!» – «А коли ж і в більше освічених сторонах, ніж Галичина, багато є демократів не соціальних. Тепер досить було б і того, коли б кожна поступова партія давала хоч те для поступу, що лежить в її йменні, в програмі, то скорш наступив би час і для соціалізму».

С. П[одолинський] з цим не згоджувавсь, але ж коли я йому сказав, що невже ж мені було потребувати, напр., від Ол. Огоновського, щоб він ставав соціальним демократом, то й він засміявсь. «То з ними просто нічого й часу гаяти, – сказав він. – Треба починати працю з іншими галичанами». – «З якими?» – «А ось з січовиками. Ви б тепер не пізнали «Січі»; там усі тепер соціалісти». – «Так скоро люди не переміняються». – «А ось же перемінились. Ми вже вмовились з О. Т[ерлецьким] про видання соціалістичної газети української в Відні. Затим тепер і їдемо в Росію, щоб зібрати грошей та знайти кореспондентів для газети».

Цей новий проект руйнував перше вложений, щоб їхати всім дивитись на Гуцульщину по обидва боки Карпат. Нарешті вмовились наполовині: усі їдемо в Станіславів, звідти в гори до батька одного січовика, потім у Галич дивитись народний мітинг, зібраний товариством Качковського, а потім О. Т[ерлецький] і С. Подолинський їдуть у Росію, а я в Буковину й Угорщину.

Поїхали в Станіславів залізницею без усяких пригод. В Станіславові піднялось питання, куди їхать? Чи в готель, чи в дім старого приятеля січовика, котрий мав там свій дім. О. Т[ерлецький] радив готель, але С. Подолинський настоював, що треба в Галичині пропагувати наші російсько-українські антибуржуазні звичаї і їхати до січовика. Той стрітив нас досить гостинно, але ми, видимо, стісняли його матір, котра не знала наших пансько-мужицьких звичаїв і вітала нас дуже церемонно й холодно.

На другий день прийшов до нас один кандидат на учителя, страшно чорнявий (Леонід Заклинський, тепер уже небіжчик), досить розумний чоловік, і тут я запримітив, що я мов вернувся в цюріхський Fluntern. В станіславського січовика було (кілька № №) «Впереда» і його видань, котрі посилались йому навіть в коректурах. Січовик подав мені свіжу новинку, «Сказку о Мудрице Наумовне», котру я не міг себе принудити прочитати далі 3-4 сторін[ок]. Чорнявий гість ходив по хаті з листом «Впереда». Оба вже були знакомі з «Паровою машиною» і похваляли її перед автором. Коли я звів бесіду на львівську публіцистику, на потребу видавати щось прогресивніше, ніж «Правда», чорнявий став говорити про те, що треба видавати щось подібне до «Впереда».