Розділ «Частина п'ята»

Біда тілько, що угорське москвофільство через краєві обставини стало ще більше клерикальним, ніж галицьке, ще більше зв'язалось у літературі з церковнослов'янщиною і зовсім уже не прийняло в себе ніяких новіших культурних чи соціально-політичних ідей. Доводити угро-руську дячківщину до чого-небудь свіжішого можна тілько за посередництвом російського письменства, до котрого форми вона все-таки тягнеться. Треба тілько показати угро-руській інтелігенції поступовий і демократичний елемент у тому письменстві та критику самого російського життя, котре через націоналістичні окуляри угро-руських патріотів показується їм райським. Поряд з російськими творами, такими як «Записки охотника» Тургенєва, поезії Некрасова, повісті Решетникова, Успенського й т. ін., можна пускати й українські, в котрих чисто демократична ідея бере перевагу над козакофільством – як повісті Квітки, М. Вовчка і т. ін., з галицьких – повісті Федьковича, а вже послі Шевченка в комплекті.

Звісно, що поряд з тим треба б, щоб галицько-українська просвітна демократія сама робила, так сказати, місії в угорську Русь, щоб пізнати її обставини, зав'язати особисті стосунки, а надто в простому народові, та впливати безпосередньо на той народ словом та книжками, до нього приладженими, а далі осібними товариствами просвітно-агітаційними.

З цих усіх способів будити угорську Русь я вибрав собі думкою те, що було в моїх силах, і сподівався, що в Галичині, на Україні і навіть на Великорусі знайду помічників для тої цілі.

З такими думками й мріями я виїхав у краківську Польщу.

Не буду розказувати про свій побут в цій Польщі. Скажу тілько про одно вражіння, котре вона на мене зробила, бо воно має зв'язок і з руськими справами. Нігде, окрім південної Баварії, я не бачив такого показу церковного богомільства, як у західній Галичині. Це свідчить о глибокій популярності католицького клерикалізму серед польської людності, а позаяк справи руської Галичини залежать від поляків, то це поясня не одну прикмету галицької політики і тим більше ставить потребу для поступових русинів боротьби з клерикалізмом.

В західній Галичині я мусив зупинитись у Жешові (Rzeszow), щоб побачитись з Навроцьким, котрого «для пользы службы», як говориться в Росії, гр[аф] Голуховський перевів туди зі Львова, на велику шкоду для «Правди». По просьбі Навроцького я звістив його з Кракова про час виїзду. Але, приїхавши у Жешов коло 2 год[ини] ночі, я не застав Навроцького на станції і мусив добиватись в місті готелю. Потім, коли Навроцький рано знайшов мене, обійшовши всі готелі, і коли ми, гуляючи по місту, зайшли на часок і до нього в квартиру, я побачив, що квартира та була з двох порядних хат, з ліжком і канапе, і подумав про ріжницю наших, російських, і галицьких звичаїв: у нас чоловік при таких умовах ніколи б не пустив закликаного до себе подорожнього до готелю, а в усякий час стрів би його на станції і взяв би до себе. Навроцький же до себе завів мене щось минут на 15, а ввесь час сидів у мене в готелі, а потім, коли мені треба було виїздити теж коло 2 год[ини] ночі, то ми, перенісши мій пакунок на станцію, самі годин зо три ходили розмовляючи по місту й поза містом. Правда, я зате надивився на богомільство публіки коло церков, бо було якесь свято, чи ювілей, чи одпуст, і публіка молилась і співала цілу ніч.

Розмов з Навроцьким я не буду розказувати. Вони були з обох боків про те, як би можна було проломити уперте рутинерство та ретроградство генерального штабу львівських народовців. Навроцький, будучи однакових думок зо мною, не бачив для себе можливості що-небудь зробити з львів'янами й «Правдою» і говорив про потребу нового органу, до котрого брався писати навіть для чисто соціалістичного, такого, який проектували О. Т[ерлецький] і Сергій Подолинський і про котрий йому вже писав О. Т[ерлецький].

Попрощавшись з Навроцьким, я виїхав у Львів. Тепер мені тим паче нічого було робити з тамтошніми народовцями, і я зостався днів на два тілько, щоб закупити деяких книг і оглянути колекції публічні. Коли в остатній вечір перед моїм виїздом приходить до мене В. Ганкевич і від імені К. Сушкевича, котрий тим часом вернувся з Росії і з села, просить мене до нього, Сушкевича, на чай. Я кажу, що мені не дуже-то хочеться, а надто, коли там будуть другі народовці, з котрими мені вже огидно балакати. Каже: «Нікого не буде, окрім мене, та ще, може, який один зайде, а, бачите, Ви в Києві приймали Сушкевича, так і він хоче приймити Вас».

Прийшов я до Сушкевича й застав цілу громаду, душ 15-20, обсаджених коло стола, немов на офіціальне засідання, і маючих справді офіціальні фізіономії. Не вспів я сісти, як Сушкевич каже мені, що ось зібрана громада хоче від мене довідатись, «чого українці від нас, галичан, хотять?»

Мені стало дуже досадно на таку оранжерею мітингу, і тим паче – поклав собі збути його лаконічними відповідями. На запит Сушкевича я відповів, що із многих листів і з «Киевского телеграфа» можна бачити, чого певні українці хотіли від львівських народовців, але тепер я можу сказати в імені своїх товаришів, що вони нічого не хотять, окрім того, щоб львівські народовці в усіх своїх публічних виступах говорили виключно від свого імені, а не покликувались на весь український народ або на всю українську громаду.

Почав говорити В. Ганкевич, попрохавши офіціально слова. Він обернувся до мене з запитом, «що думають українці про «Парову машину», може, це програма їх і, може, вони хотять, щоб до неї пристали й галичани?»

Я відповів, що Ганкевич зна добре, що я побачив «Парову машину» вперше вкупі з ним і що з того часу не був і на Україні, і зна також, що я сам думаю про згадану брошуру. Коли вгодно, я тепер прилюдно скажу, що, по-моєму, та брошура і не повно і не зручно зачина т[ак] зв[ане] «соціальне питання», але я все-таки радий, що вона його зачина, бо не раз чув від галичан фальшиву думку, що, мовляв, «у нас соціальної квестії нема й не може бути». За «Паровою машиною», певно, підуть другі писання, дискусія, а з того і може вийти тілько користь для нашої народної справи.

Став говорити чоловік для мене незнакомий – звисока і не дуже ясно, але з певною гарячністю і талантом. Оратор нападався на комунізм і боронив індивідуальну власність, часто покликуючись на Шефле.

Я відповів, що треба б багато часу для цеї справи, котра дуже складна й не так ясна, як видиться оратору, бо є справи, в котрих і тепер навіть несоціалісти стоять за комуністичну форму вживання, є зостатки старого комунізму, напр., сільські громади, котрі економісти всяких школ радять піддержати, і т. ін. Нарешті я сказав і свою думку, котра завше була єретичною для многих моїх приятелів-соціалістів, а власне, що в теперішньому соціальному руху, навіть робітницькому, справа, власне, комунізму займа не дуже багато місця, а що той рух висува на перший план такі справи, як час робочого дня, норма плати робітникам, убезпечення робітників і т. п., котрі мають свою вагу й по-мимо справи комунізму. До того є рухи аграрні, досить радикальні, і навіть революційні, як, наприклад, ірландський, котрі не мають в собі комунізму.

На це оратор ex abrupto спитав мене: «Хто писав в «К[иевском] телеграфе» замітку про святкування Шевченкових роковин у Львові цього року?» А, подумав я, оратор є Володимир Барвінськии! І відповів: «Я писав!…» – «Я так і думав», – відповів оратор.

Діло в тім, що на тих роковинах партійну промову держав В. Барвінський в присутності намісника і деяких соймових польських грандів і, як не раз це робили народовські шевченкопоклонники, всилювався виставити свій рух в найприязнішій для польських грандів барві, і для того між іншими наставив паралелів про те, як Польща й Україна впали в один час перед ноги північного сусіда й т. ін. В цих паралелях, як в усій промові В. Барвінського, історія польсько-українсько-московська XVII – XVIII ст. була нарисована зовсім фантастично. Я, котрий замічав не раз, що в галичан, можна сказати, стало обов'язковим не знати історії України {Кажуть, що тепер, після того, як д. Ол. Барвінський] почав вида вати «Історичну бібліотеку», де вийшли й переклади історичних монографій Костомарова, це почало змінятись. В добрий час!}, не пропустив пригоди в галицькій хроніці в «К[иевском] телеграфе» звернути увагу на цю фантастичну мальовку в промові В. Барвінського й порадив йому познакомитися з реальною історією України. Він, конечно, образився моєю заміткою і тепер так не вмів зволодати своїм самолюбством, що серед народовського мітингу перескочив від таких справ, як комунізм і т. п., до своєї особистої справи.

Я мав іще одну пригоду заочно стикнутись з В. Барвінським і обмінятися з ним листами. Сектантство на Україні потрібувало українських перекладів євангелій і псалтиря, не маючи котрих, наші «штундарі, шалапути» і т.д. беруться до російських і тим способом «помосковляютьея». Тим часом за кордоном були видання євангелій і псалтиря Кулішеві. Я обернувся до д. Куліша з запитом, як би можна було здобути дешевше велику купу тих книг. Д[обродій] Куліш передав мені право власності на всі ті книги, звіщаючи, що за євангеліями я можу обернутись до Димета, а за псалтирем до Вол. Барвінського, причому додавав, що всю справу видання псалтиря вів Барвінський і що сам Куліш тілько оплатив видання, та не зна, ні скілько примірників напечатано, ні скілько продано, ні скілько зосталось, але сам з В. Барвінський не хоче мати діла і просить мене самому обернутись до нього і при цьому не змішувати В. Барвінського з братом його Олександром, до котрого Куліш остається з пошаною.

Я написав в цій справі листи до Димета й В. Барвінського, і від першого дістав докладну й акуратну відповідь, а потім скоро коло 800 екз[емплярів] євангелій. Від Барвінського получив таку темноту, в котрій нічого не розібрав і про котру реферував Кулішеві. Той написав мені, що галичани взагалі не дуже-то акуратні люди і що тим паче нічого требувати від Вол. Барвінського, а через те він, Куліш, радить мені махнути на цю справу рукою і мати на оці, що іноді найліпший спосіб вдержати людей, схибивших на дорозі порядочності, це вибачати їм і держати себе з ними так, мовбито з порядочними.

Я так і поступив і, діставши через Димета тілько щось коло 100 псалтирів, про другі з В. Барвінським далі не розмовляв.

Він теж не починав зо мною розмови про цю справу, але не видержав, щоб не спитати, хто автор критики на його витійство на Шевченкових роковинах. В усякім разі увесь виступ В. Барвінського на вечері в К. Сушкевича мені навіть подобався. По моїм досвідам, одно з лих галицьких. – це апатичність, якась фізична й моральна анемія, котра робить їх індиферентними до всього. А в В. Барвінського я побачив хоч злість, котра все-таки давала надію, що він способний проявити якусь енергію.