Розділ «Частина п'ята»

На другий день показалось, що ніхто з жидів у дворі не хоче з нами навіть говорити, а тим паче дати їсти. Намови наймичці нічого не помагали; вона знала тільки взяти з нас певну плату за нічліг. Нарешті візниця прийшов з торжеством і приніс мені склянку кави, далеке подобіє віденського melange, і хлібчик, подобіє Semmel. Каже: «Здобув із християнської цукерні, бо як же можна панові зоставатись без кави!» Я був радий такій міцній вірі в панську каву, але наївся мало і потім майже цілісінький день нічого не міг здобути по дорозі: жиди не продавали, бо була субота, а мужики не продавали бог їх зна через що.

Зоставалось годуватись чудовими ландшафтами та красою люду, а надто жінок і дівчат. Нігде в руському світі нема такої краси. А жіноцтва, найбільше дівчат, по дорозі попадалось чимало, бо, – як побачив я тоді з дивом, – там такий звичай, що дівчата поправляють дороги у празник. А в той день був якийсь празник. В однім місці коло дороги поралось щось зо 70-80 дівчат і молодиць, одна ліпша другої, всі заквітчані, в празникових одежах.

Тілько ж пополудні голод так став мене розбирати, що хоч кричи. Візник став розпитувати людей, де б можна знайти обід, і нарешті сказав мені, що незабаром доїдемо до поштмайстра і в нього пообідаємо. До того поштмайстра добрались ми не скоро. Я прошу його зготовити обід або дати хоч яєць. В надії добре пообідати я викупався в річці, що текла зараз же нижче дороги, і, купаючись, любувався на дараби (плоти), що спускались по річці, несучи на собі, між іншим, гуцулів і гуцулок в празникових строях. Купання ще вбільшило апетит. Коли це кличуть обідати. Подають суп: ні сліду м'яса: вода і картопля. Друге несуть щось біле: оладки з картоплі. «Як звуть цю страву по-тутешньому?» – питаю в поштмайстра, котрий обідав укупі зо мною. «Барабольники», —каже. Третє несуть щось брунасте. Ну, думаю, певне, вже це печене м'ясо. Беру: ті самі оладки з картоплі, тільки обмазані соусом із слив. «А це, – питаю, – як звуть?» – «Теж барабольники». Записую в книжку свою день, і час, і слова: «барабольники, да буде прокляте ваше ім'я!»

Я, між іншим, розказую це все як про свого роду ознаку культури, котру можна побачити на східній половині Австрії і на Балканському півострові і котра зовсім відмінна від нашої, української, або взагалі російської. Це стан речей, в котрому нема культури ні дикої, ні цивілізованої. У нас при культурі дикій по крайній мірі випросиш або купиш в кожного мужика хліба, яєць, молока. У нас неможливо, щоб і чиновник, як, напр., буковинський поштмайстер, живучи в селі, при огороді над річкою, не розвів собі курей, голубів, утят. Тут же, бачите, цивілізація вже диференціювала життя: продає страву й т. ін. вже тілько жид; поштмайстер вже не може займатись курчатами, а в той же час не має стілько грошей, щоб купувати курчат у жида, ось він і сам їсть барабольники, і гостеві нічого іншого не може дати. Тимчасом коли я спитав його: що я йому винен за обід, то він в принципі плати не відмовив, а тілько сказав: що хочете. Менше гульдена поштмайстру давати не личило, бо все-таки гербова особа, і я дав гульдена, а поштмайстер узяв його за три-чотири бараболі!

Далеко не в одній з'їжі можете знайти подібний же стан речей в таких сторонах, як Буковина, де нема вже культури первісної, та нема й європейської.

Мені цікаво було знати, якої нації мій поштмайстер. Глядячи на його дерев'яну фігуру, нагадуючу вахтмайстра, я якось машинально говорив з ним по-німецькому, а в другий раз щось казало говорити до нього по-малоруському. Він відповідав на обох мовах. Я спитав його, чи він німець, чи русин? «Ich kann deutsch und ruthenisch», – відповів він. З цеї формули видно, що мій Амфітріон ще не дійшов до думки про націю як про якусь колективність. Це атом, котрого доля, а почасти й начальство поставили у примус говорити по-рускому й по-німецькому. В Буковині, та й в усій нашій країні, чимало таких атомів, і живуть вони, сповняючи те, що велить їм грубий егоїзм або воля начальства. Безспорно, що націоналізм для таких індивідуумів, навіть коли він не обходиться без певної долі шовінізму, буде для них ступнем до вищого, до того, що все-таки вони стануть «звірми громадськими», говорячи словами Арістотеля.

Виїхавши від поштмайстра, ми мусили зараз прибути до місця, де зливаються два потоки, і повернути по берегу лівого. Так виходило по моїй карті, і таке наказував я візниці. Але візниця казав, що він розпитував людей і що ми мусимо ще їхати понад правим потоком. Я замовк, але згодом запримітив, що ніякого другого потоку нема, і казав візниці поспитатись у людей. Не скоро ми надибали таких людей і від них довідались, що справді поворіт до Путилова ми зоставили позаду себе. Розказую про це не тільки як про дорожню пригоду, а й як новий примір галицького незнання і в'ялості, котрі показав візниця (був у 4 класах гімназії) у своїм ділі і котрі звичайно галичани показували кожний у своїм. У Львові, напр., була зо мною така пригода: питаю: кого побачити в Чернівцях? Кажуть NN. «Та його давно вже нема там», – відповідаю. «Справді?» Мені дали в Перемишлі рекомендацію до чоловіка, котрого там не було, і т. д. і т. д.

Прийшлось вертатись майже до самого поштмайстра. Ще було не дуже пізно, і все-таки можна було б доїхати до Путилова, але ж візниця почав плакатись, що коні потомлені і що треба заїхати до якогось чеха, про котрого йому розказали люди. Коло чеха вже візниця почав казати, що треба тут ночувати, але що позаяк він спізниться до Снятина, то нехай би я його відпустив звідти додому, а до Федьковича можна переїхати верхи через гору перевалом, для чого в селі знайдеться кінь. Юридично це все не мало рації, але слабість характеру відмовити на просьбу і перспектива нового способу їзди перемогли. Чех, котрого ми побачили перед домом, згодився пустити мене ночувати й порекомендувати гуцула з конем на завтрішню дорогу. Що там той чех робив у тому селі, я вже забув. Дім його був досить великий, хоч, пам'ятається, об одній хаті. Увійшовши в ту простору хату, я побачив велику піч, два ліжка недалеко коло неї, канапе ближче до входу і над піччю по стінам пречисленну посуду: миски, горшки, каструлі і т. д.

«Отут – їдять!» — подумав я, все ще голодний після барабольників поштмайстрових. Бачу, чехиня й дочка почали огонь розводити в печі, і я з великими надіями на вечерю пішов з чехом у село єднати на завтра гуцула з конем, щоб перевалитись до Путилова. Знайшли одного. «Дасте баночку», – каже. Я не розумів того слова і засміявся, коли взнав, що то тілько один гульден. Вернувшись до чеха, я побачив вечерю: бараболі, цілком білі, та огірки, чорні від перцю. Вп'ять буковинська культура! Зоставалось спати, по французькій приказці: qui dort, mange[34]. Чех з жінкою лягли на однім ліжку, дочка їх, доросла, на другому, а мені послали на канапе.

Вставши рано, я зараз побіг до жидів у шинок. Там не було нічого, окрім яєць та горілки. Я з'їв п'ятеро яєць, запив горілкою; вертаюсь до чеха й бачу, що він трохи невдоволений, що я втік у шинок, бо мене ждала кава. Я випив і каву і почав непокоїтись, чому нема гуцула з конем, тим паче що мій візниця, получивши від мене гроші сповна до Путилова, від'їхав собі на Снятин. Я пішов шукати цього гуцула по селу і насилу знайшов його хату. Хата маленька, курна, всередині чорна. Вона нагадувала хати великоруські, білоруські та наші поліщуцькі (котрих усіх я, впрочім, не бачив на очі). В хаті була хора жінка гуцула, а його самого ледве розшукали діти. Жінка хорувала на якусь тяжку болість кілька років і майже не ходила. «Що ж каже лікар? – питаю. – Чи показували хору лікареві?» Кажуть: «Ні, бо багато коштує». Я став добиватись, чи є в краю що-небудь подібне до російських земських лікарів, і не добився. Гуцули почали в мене самого питати раду на хоробу…

Про коня я довідавсь тільки, що його пішли ловити і що як піймають, то зараз прийдуть до чеха. Прийшлось таки пождати, але нарешті я зліз на сідло, гуцул узяв коня за повід, і ми «побігли» під гору з тим, що як дійшло до справжньої гори, то я зліз з коня і він ніс тілько мій куферчик. «Не рано приїдемо», – кажу. «А ви би хотіли на коли?» – «Та так на службу церковну», – кажу, щоб означити час. «А якої-сте, паночку, віри? Руської?». – «Рускої», – кажу. «Ну, до руської служби, може, ще й поспіємо, а до волоської спізнилисмося».

Значить, я не рускої віри, а волоської, догадався я. Руска віра – то галицька, унія, а волоська – православіє.

Дорогою я розпитував гуцула про попа в селі, про школу (майже нема), про податки і т. ін. Виходило, що, властиво, ніхто не дба про народ, – менше, ніж про вівці, що стрижуть та їдять.

На половині гори гуцул спитав мене, що то таке в мене висить через плече. Я бачив, каже, таке торік в інженерів, вони дивились, і люди казали, що далеко видно.

То був дійсно бінокль, і я сам подивився, і дав гуцулові. Той дуже зрадів і каже: «От якби в таке та подивитись з отсего верху, – показує вліво, – то б то побачили світів!» – «А що, – питаю, – довго треба йти на той верх?» – «Та спізнимося трохи», – каже.

Дитяча радість гуцула перейшла й на мене. «Ходім, – кажу, – на той верх». Вилізли, подивились, одначе нічого незвичайного не побачили і почали спускатись дуже стрімко в долину, де був Путилів, і нарешті побачили ми дім Федьковича і його самого коло воріт.

Про Федьковича й про мій пробуток у нього я розказав осібно. Тепер розкажу подорожжє моє з Федьковичем до Жаб'єго, звідки я мусив їхати на угорську Русь.

Я ще в гірського попа розпитував про ту дорогу й узагалі про угорську Русь перед тим у Львові, Станіславові, Чернівцях. Ніхто не міг мені сказати нічого. Піп гірський, котрий жив щось в 8-10 кілометрах від угорської границі, не знав навіть попа по той бік границі. Взагалі Галичина відділена від Угорщини гірше, як «китайським муром», і в інтелігенціях, звісно, більше, ніж у мужиків, бо про остатніх я довідавсь, що вони, напр., возять дещо продавати з Жаб'його в Сігот. Федькович після всяких розмов порадив мені їхати в Жаб'є і там скластись на попа Витвицького.

Поїхали. По дорозі ми мусили переїздити через одно село, в котрому попом був родич Навроцького, дуже мені рекомендований остатнім. Навроцький обіцяв написати йому про мене, Федькович сказав, що цей піп його приятель і що він сам радий заїхати до нього. Заїхали, але почули, що попа нема дома. Потім у Львові я довідавсь, що він сховався від мене, хоч я ще тоді не був ославлений на всю Галичину, як звір апокаліптичний.

Витвицький стрів нас гостинно, але якось торопливо. Довго й він перебирав, які б можна дороги взяти, щоб перекинутись через Карпати на угорський бік. Я йому сказав, що радий їхати по всякій дорозі, аби тілько він мені винайшов коня з гуцулом і так, щоб обійтись без жида, бо вже Федькович в остатній корчмі заговорював з жидами і ті предлагали якесь посередництво. Витвицький похвалив мене, що я хочу обходитись без жида, і ми вийшли в село з тим, щоб шукати гуцула з конем. Не вспіли вийти, стрітили жида, і Витвицький почав з ним говорити і про мою дорогу, і про коня, причому говорив і навіть виговорював зовсім по-жидівському: а Tug (ein Tag). Через кілька кроків уп'ять те ж саме з другим жидом. Здається, від тих жидів він довідався про те, який гуцул дасть коня й проводиря мені через гори. Витвицький пішов до того гуцула або переказав йому через жида, – не пам'ятаю вже, – і через кілька часу коло попівського дому був для мене кінь і гуцул, але не сам хазяїн, а якийсь його васал, як потім об'явилось. Витвицький дав мені на дорогу зостатки печеної курки, котрою вгощав нас, пляшечку рому, від котрого я відрікався і про котрий він мені казав: «Там наверху побачите, чи треба його, чи ні». Витвицький дав ще записочку до ватага пастухів, що були на полонині в тім місці, де ми мусили ночувати. Я сів на коня і незабаром став підніматись на гору.