Розділ «Частина п'ята»

Але треба було вибиратись у гори. Нам найняли візницю, до нас чотирьох прибавився молодий тихий січовик, котрого я бачив ще в 1873 р. у Відні, дуже симпатичний, тілько, може, занадто вже скромний, і ми поїхали в гори до його батька-попа. Дорогою нас не раз уражало нахальство жидів, а надто одкупщиків шосейних (рогатників), котрі грубо кричали на нашого візницю і, узявши з нас гроші, не хотіли навіть підводити застави, так що наш візниця мусив злазити і робити їх роботу, причому жиди ще його й лаяли. Два рази всилу ми вдержували антисеміта X. Б., щоб не побив жидів.

На другий день ми приїхали до цілі, в гірське село, дуже близьке вже до угорської границі. Видимо, небагата сім'я попа стріла нас дуже гостинно і при тому без тих буржуазно-польсько-австрійських манер, котрі панують по більш «цивілізованих» кутках Галичини і котрі досить прикрі для людей, звикших і до російської простоти, і до романських салонів. Про життя народне ми довідались мало – не було часу. Так хіба приглянулись поверхово до того, що таке гуцул, його хата, костюм. На другий день пішли в церкву, де я бачив більше подобенства до наших православних церков і нашої служби, ніж по городах Галичини. Після служби наш хазяїн-піп попсував нам духа промовою до його нечисленної гуцульської пастви. Видимо, він почував потребу перед гістьми щось сказати пастві і сказав на тему, котру тоді любила розвивати галицька преса: п'янство й лінивство хлопів. Вийшло якось ex abrupto[33] безтактно, грубо. На нас найшов сум, та й гуцули, здавалось, стали дивитись на нас понуріше: мовляв, це для вас, через вас нас вилаяно!

Увечері друге неприятне вражіння: коли ми сиділи в кружку, – гості і досить численна сім'я хазяїна, – і розмовляли, причому й дочки хазяїна, видимо, не дуже вчені, просто й мило розпитували нас про Україну, прийшов якийсь чиновник поляк, поліцейський чи лісовий, про котрого нам уже казали, що він розпитував про нас. Він увійшов з польською мовою, і зараз же всі почали говорити по-польському, окрім нас, приїжджих. Коли нас знакомили, поляк чиновник замітив: «А, Ukraincy, to nasi ludzie!» і поговоривши до нас спершу по-польському, але дістаючи відповідь по-українському (бо я говорю по-польському плохо, а С. П[одолинський] і X. Б. зовсім не говорили), і сам поговорив з нами минут з п'ять по-рускому досить добре, тільки з грубоватою (бо хлопська мова!) вимовою, а потім повернувся до дам з польською фразою і так і держався її до кінця візиту.

На другий день ми, накупивши деяких гуцульських виробів, найбільше нашийних виплетів з намиста, – моду, котру мої дами-родички потім пустили на Україні, – та торбочок, ми пустились в обратну путь до Станіславова.

Туди ми прибули вже досить пізно і наробили чимало клопоту січовикові, котрий нас не ждав, хоч йому й казано було, що приїдемо саме в той день, бо назавтра вже треба було бути в Галичі. Довго бідний січовик не міг примиритись з тим, що я міг спати долі на пледі, підложивши собі під голову дорожний сак та маленьку подушечку, і таки, аж розбудивши мене, перевів на якесь, по його думці, більше комфортне ліжко.

Вранці ми поїхали в Галич. Там нам кинулось у вічі велике число вояків, що ходили патрулями по місту, немов вижидаючи бунту. Народу приїхало на мітинг душ з 800. Це була для нас, росіян, невидана річ. Але ж урядники віча робили все мов навмисне, щоб віче як можна менше принесло користі народу.

Перш усього вони почали правити найторжественні церковні служби. Грековосточні служби взагалі пораховані більше на монахів, аніж на мирян, та ще наших, холодних країн, де людина мусить більше працювати, ніж по Сіріях та Єгиптах. А вже до таких пригод конституційного життя, як мітинги, ті служби зовсім не підходять. На них іде найменше 1 1/2-2 години, після чого люди зостаються голодні й потомлені і мало здібні слухати політичних ораторів.

Оратори ж галицькі страшно незручні: не вміють говорити коротко, образно і просто про діло, а несуть хрії, зложені по старій риториці, – довжезні, бліді, темні і страшенно скучні. Витерпіти галицький мітинг – тяжка робота навіть для вишколеної людини, тим паче для простої. До того оратори тов[ариства] Качковського, як спеціальні твердоруси, навмисне говорили таким язиком, що й мені, напр., було часто дуже важко їх розуміти. Я навмисне старавсь міститись серед мужиків, котрим були відведені місця по краям шопи – досить тісні, бо середину, більш простору, засіли «отці» і їх «красавиці». Ті «хлопи» дуже пильно прислухались до промов: видимо, щиро заінтересовані були мітингом, але дуже мало розуміли промови. Часто вони оглядались навкруги, шукаючи, щоб хто їм пояснив, про що ходить. Я не раз мусив зрезюмувати моїм сусідам суть промови, і до мене стали обертатись сусіди, коли чого не розуміли. «Починаються внески поодиноких членів!» – викликнув предсідатель віча. «Що ж це ми мусимо ще нести?» – спитала мене сусідка, жінка, котра з чоловіком дуже прислухалась до промов, але, очевидно, майже нічого з них не розуміла. Чоловік її розумів не більше.

Після промов була «часть забавна» – прогульна на замок, де грала музика, між іншим, і популярної коломийки. Тілько ж і та часть була не живіша. Надутість, церемонність видно було на кожнім кроку. Авторитети ходили надувшись окремо і, видимо, нудились. Поблизу їх так само нудилась простіша «інтелігенція», а далі «народ». Нігде ні живої розмови, ні веселості. (Як взірець галицької церемонності, розкажу пригоду, бувшу ще до мітингу. Ми були коло церкви. Народу було багато, а церква була мала; попи правили довго. Маса народу стояла або й сиділа коло церкви. Сіли й ми на траві, прославши пледи. З нами говорив Євг. Желехівський. Ми його просимо сідати коло нас. «Та я сів-бим, – відказує, – та боюся, аже-бим ся не скомпрометував: тут можуть бути мої ученики».)

На нашу групу скоса всі поглядали, аж поки, нарешті, підскочив до мене один віденський москвофіл, але скоро відійшов, бо втомився говорити «чистим русским литературным языком», котрого «чистота» ясна була перед моєю російською мовою. Підійшов був потім один буковинський піп, котрий сказав мені секретним шопотом, що за ним, як і взагалі «за нами, православними», слідять, як би він не сказав чого проти непогрішимості папи. Він дуже здивувався, коли я його спитав, чому ніхто на мітингу не зачепив ні одної живої політичної, соціальної чи економічної справи, і скоро втік від нас. Я потім замітив, що й уніатські попи по селах, навіть такий Витвицький (автор книги про гуцулів, котрого винили о прислужність до полонізму), охоче зачинали зо мною розмову проти непогрішимості папи.

Скінчилось гуляння, скінчився пообідній збір мітингу, на котрому молодий член М. Павлик підняв справу про переклад на народну мову церковних книг. Ніхто не підпер цеї думки. Після мітингу зосталась в усіх тілько утома. Ми, українці, позволяли собі говорити, що коли б у нас була така воля, то інакші б у нас плоди давали мітинги. Галичани, навіть радикальніші, мовчали конфузливо або складали вину на москвофілів, проводирів мітингу.

Після раннього мітингу мені довелось обідати серед купки народовців, переважно молодих попів. Завелась розмова, між іншим, про «Просвіту». Тоді «Просвіта» не печатала навіть утилітарних книг (про гній, закони і т. ін.), а виключно баєчки для дітей та біографії чудотворців. Це їй закидав я в «К[иевском] телеграфе». «Правда» відповідала, що «Просвіта» добре робить, бо перше треба навчити народ «моральності».

Молоді попи в Галичі говорили те ж саме. «Але ж, прошу вас, – казав я, – навіть коли б це було правда, то якої моральності навчать чудотворні казки про те, як той ходив по воді, а другий по воздуху і т. д.? Вже коли хочете навчати масу християнської моралі, то чому ви не ширите просто євангелія, напр., в Кулішевому перекладі? На це мені відповідали явно, щоб тільки відкрутитись, бо й євангеліє мої собесідники вважали за щось дуже ліберальне. Між аргументами були й такі, що хлоп занадто мало розвитий, щоб просто читати євангеліє.

Наступив кінець мітингу, і ми пішли на стацію, звідки С. Подолинський і О. Т[ерлецький] мусили їхати на Львів і далі в Росію, а я з X. Б. на Чернівці. На стації зібралось чимало люду, і X. Б. з своїм антисемітизмом сам відкрив там мітинг, в котрому взяли участь і жиди, й мужики. «Інтелігенція», видимо, тікала від того мітингу.

Коло 11 г. вечора ми були в Чернівцях, звідки X. Б. зараз же поїхав на Сучаву, а я фіакром поїхав у місто.

В Чернівцях я мав рекомендацію до одного молодшого народовця, котрий попрохав мене прийти ввечері в один ресторан-огород, де, казав, збираються інтелігентні русини. Але ще днем, не пам'ятаю вже як, я познайомився з одним молодим русином, писателем, котрий поміщав свої твори в виданнях старої партії. Він предложив мені обійти зі мною місто і добре його мені показав. Оглядаючи митрополію, ми оба посумували над тим, як мало в цім краснім будинку, котрий звернув би на себе увагу навіть і в Відні й Парижу, робиться що-небудь, не скажу вже дійсно путнього, для народу. Потроху ми розговорились взагалі об тім, що робиться для руського народу в Буковині. Чернівецький молодий старорусин, сам галичанин з роду, признавав, що не робиться майже нічого, і зовсім независимо критикував обидві партії, а надто стару, котра тоді мала там перевагу і котра недавно агітувала за вибором у посли звісного буковинського німця з русинів Томащука. «Скілько і я поклав праці на той вибір, – казав мій чернівецький Вергілій, – а що виграв з того народ наш?» Розмовившись, ми майже зовсім зійшлись в поглядах на працю коло народу, независимо від старих партій. Не думаю, щоб собесідник дурив мене; певно, як багато наших людей, в часи приязної розмови він дійсно й думав те, що говорив, а потім ішов по тій дорозі, куди його пхала рутина.

Увечері, в тій компанії, котра зібралась у показаний мені ресторан, левом бесіди став один уніатський піп – середнього стану між партіями. Будучи досить прихильний до москвофільства, він згорда дивився на православних буковинців і жалівся, що галичан на Буковині не люблять, тоді як вони там дійсні культуртрегери. Він так і сказав. Звисока він дивився й на православну церкву в Росії, де, як він казав, нема освічених попів ні проповіді. Мені не було резону споритися з ним, і ми попрощались досить приязно.

На другий день я оглянув церкву і чув спів руминський і слов'янський, обійшов базар, де дивувався чистоті малоруської розмови. Чернівці в цьому перший город на світі, бо панська мова там німецька, дуже вже далека від мужицької, то й не може там у розмовах панства з мужиками виробитись така мішанина, як у Львові або в Києві. Тут і пани на базарі мусили говорити чисто по-малоруському.

Нарешті, накупивши фотографій гуцулів, я поїхав залізницею до Снятина, щоб звідти при помочі попа, до котрого мені дали лист з Чернівців, їхати возом до Путилова-Сторонця до Федьковича. Піп трохи здивувався моєму візиту, але приняв мене гостинно, дав навіть їсти печену курку з чаєм і винайняв мені візницю з тим, щоб зараз же їхати на Кути, де я мусив ночувати.

В Кути ми приїхали пізно і довго не могли добитись ні в одну гостиницю. Був вечір п'ятниці, і ні один жид не хотів безпокоїтись відчиняти нам. Нарешті довгим стуком у одні ворота ми добились того, що з двору вийшла наймичка, християнка, і впустила нас. Але їсти нічогісінько не дала, так що я мусив вдовольнятись споминами снятинської курки. Я не знав, що тими споминами прийдеться мені жити і на другий день і через те не дуже тривожився.