Розділ «ЕПІЛОГ»

Відразу біжить митись од смертного гною

І, бридкість чувши, тратить бажання до їжі

Від трупа смородкого мого, гидковижі.

Із жахом ляже, добрий сон не посмакує,

А начебто відміну в здоров’ї відчує.

Отак не зможе в тому бідак спокій мати,

Аж доки я не буду в землиці лежати.

Як приятель є вірний – за мною заплаче,

А другий по мені ще, зраділий, заскаче,

І ледь мене по смерті до гробу спровадять,

Вже за маєтність – бійки, у сварках, не ладять.

В землиці тіло черви візьмуться точити.

Те, що себе розкішне любило тучити.

Душа, напевне, мусить дістать нагороду:

Або неволю в пеклі, чи в небі свободу.

Почуйте ж ви, живії, умерлого мову:

Вмирати кожночасно ставайте готові.

Розумним є і мудрим побожно прожити,

До вічного тим царства колись доступитись.

У ньому дозволь, Христе, ти нас умістити,