Розділ «VII»

Стара завешталась по хаті, не знала, чим і приймати такого гостя. А тимчасом її руки, не питаючись її, самі застеляли стіл білою скатертею і ставили пляшки з наливками та запіканками.

– Яка з вас хазяйочка, паніматко! Яка з вас господиня! – пестивсь до неї становий. – Дай, боже, щоб мої дочки повдавались у вас!

Почалось поштування. Становий пив та знай похваляв господиню й господаря.

– Які у вас гарні світлиці! – казав він. – Які чудові образи на всі стіни! А скільки в вас усякого добра! Ваш двір та ваша господа повні, мов та чаша. Аж через край ллється! Повітки в вас добрящі, загороди великі, комори дубові, а садок – то правдивий рай! А ви з старенькою паніматкою живете тут, мов Адам з Євою, в простоті, в чистоті, не відаючи доброго й лукавого.

– Може, моя стара й не відає, – одказав Лемішка, – а що я… надісь…

Становий перебив його:

– Прошу ж, якнайласкавіше, до мене в гості. Не цурайтесь і мого хліба й солі. Хоч я й удівець, але молодець, а мої дочки, як голубочки: і напечуть, і наварять, і добрим словом привітають.

– Ми люди прості, – промовив Лемішка, насупивши брови.

– Господь з вами! не жартуйте, пане Лемішко, й ви, пані Леміщихо.

– Який з мене там пан! – миркнув Лемішка. – Чого вже, чого, а од цього господь милував. Становий жартовливо засміявсь.

– Які-бо ви, Трохиме Сидоровичу! Їй-богу! – крикнув він і поцілував його в колючу щоку. – Тепер не той світ настав. Тепер всі рівняються! І в книжках всюди пишуть, що на світі всі люди – рівня, що не повинно бути ні старшого, ні меншого, ні панів, ні мужиків. Всі рівня та й годі…

Лемішка покрутив головою.

Догадуючись, що з Лемішкою погана справа, Пшепшинський просто приступив до діла.

– Де ж ваш первенець! – спитав він, підроблюючись зумисне під церковну мову, щоб як-небудь ублагати старого. – Чи во здравії обрітається? Як його господь милує?

– Та здоровий собі, нівроку, – одказав понуро Лемішка.

– Гарний у вас син та розумний! – говорив Пшепшинський. – Рветься вгору, мов той орел у синє небо. Скажу вам щиру правду: ваш син не цурається мого дому. Не годиться і вам, старим, одхилятись та одсовуватись, коли молоді присовуються: я таки прошу вас до себе на хазяйську хліб-сіль і на пораду.

– На яку ж це пораду? – спитала цікава Леміщиха.

– Чи говорив вам син ваш про мою дочку?

– Щось торочив там старій матері, – промовив Лемішка, – та я не дуже дослухався.

– Та що тут таїтись? – сказала Леміщиха. – Син говорив, що йому дуже припала до вподоби найменша ваша дочка. Та й гарна ж бо, нівроку їй! коли б ще не наврочити.