Розділ «VII»

– Ще в дитячих штанцях, а вже водиться по ярах в чужим паничем! – крикнула Рузя через сльози, кидаючись на батька.

– Говоріть-бо як слід або йдіть собі! – крикнув становий, вже сердячись на бабів, як він звав своїх дочок.

– Ми, папо, застали Зосю в яру одну з Лемішковським! – крикнула Люцина.

– Вона йшла з ним попід руки! – крикнула Рузя.

– Він навіть обнімав її! – додала знов Люцина, маюча себе за матір нібибто маленькій сестрі.

– О! так то погано! – крикнув батько, розгнівавшись. – То він у мене повинен зараз оженитись із Зосею!

Сестри стали, як укопані. Чого вже, чого, а цього їм дуже не бажалось, щоб через Зосю втратити жениха, гарного, молодого й небідного, хоч і міщанина.

– То так, папо? – крикнула Люцина.

– То так? – промовила Рузя.

– А то ж як! хіба нехай і її люди обносять та ославлюють, як і вас ославили! А що мені з того, що ви всі три посивієте на пні? Нехай іде! «З богом, Парасю, коли люди трапляються!» – як наші хлопи кажуть.

Сестри мовчки вийшли з батькової хати і вернулись до світлиці, де сиділа Зося коло вікна.

Обпершись ліктем об одвірок і втупивши очі в далеке полум'яне небо, дала вона волю думам про свою розмову з Лемшіковським.

– То так, Зосю? – промовила саркастично Люцина, цідячи слово за словом.

– То ти вже пустилася на амури? – крикнула Рузя, співом протягуючи мову.

– Ій-богу, добре!

– Ні бога не боїшся, ні людей не соромишся!

– Чого вам од мене треба? – спитала їх Зося і при своїх словах так сміливо подивилась їм у вічі, що сестри і здивувались, і знавісніли.

Непідхильність Зосі в сім'ї, як найменшої сестри, була їм дуже досадна.

Мати вмерла давно, ще як вони усі були невеличкими.

Старші сестри не були їй рівнею, бо вона й зазнала їх вже дорослими. В сім'ї її всі звали дитиною тоді, як вона була вже дівчиною, а дівчиною звали тоді, як вона була вже панною і навіть стала на порі. Вона мусила слухати старших сестер, як опікунок; при людях мовчати тоді, як вони розмовляли; слухати їх загаду, носити перешиту одежу з їх плечей. Розумна зроду, тиха недоброхіть, вона терпіла свою долю, не жалілась нікому, але зате ж зненавиділа сестер. І їй прийшов час кохання, а сестри заступали їй дорогу, силуючи ждати черги, коли серце черги не жде. Тимчасом вона вбирала в себе, силою своєї молодої вдачі, всі думи й мрії дохожалих сестер, які їй доводилось переслухати довгими зимніми вечорами; вибирала, що варто було вибрати по власному серцю, прикладаючи ще й свої молоді надії. Маючи вже певне слово Лемішковського, вона зрозуміла, що вже виходить й визволяється з опіки старших сестер.