Розділ «VII»

– З Якимом Лемішковським, – одказала сміливо Зося.

– Мій боже! мій боже! Сама одна, з хлопцем! – закричали сестри, бігаючи по хаті.

– Що ж ти там робила? – спитала Рузя.

– Милувалась, розмовляла любенько та гарненько, – одказала Зося, дратуючи сестер.

– Єзус, Марія! – зарепетувала сестри. – Як же ти насмілилась сама, без нас, піти в ліс з хлопцем?

– Чом же не піти з тим, кого я люблю, і, як я впевнилась, з тим, хто мене любить?

– Одна? Сама?

– Як же сама, коли ви обидві ганяли за нами слідком? – промовила Зося, чудно зареготавшись.

– Нема тобі й сорому! ти шкодиш і нашій добрій славі.

– Нікуди вже шкодити! А за себе не боюсь, бо я ходила з женихом.

Сестри опустили руки, наче на їх хто линув холодною водою.

– В нас і весілля швидко буде.

Сестри, зітхнувши важко, вийшли з кімнати. Через кільки неділь Яким почав присватуватись, а потім спитав Пшепшинського. Становий поблагословив його на радощах обома руками, додавши, що од його жадної притичини не буде, аби тільки дочка згодилась. Лемішковський просив дозволу заслати старостів, а становий обіцяв зайти до старого Лемішки, щоб поговорити про прийдешню долю своїх дітей.

Того ж таки дня за чаєм ввечері Пшепшинський мав довгу розмову з своїми дочками, варту, щоб її послухати.

Старші сестри вже вгамувались, притихли і були дуже вважливі до Зоса. Люцина ласкаво промовляла до неї, подаючи їй чай. Рузя подала їй сухарчики на тарілці. Сам батько присунув до неї мисочку з варенням. Одна Зося не змінилась ні кришки. Така ж спокійна, тиха, задумана сиділа вона і тепер коло столу, як і передніше.

– Так оце, Зосю, – почав батько, – ти вже нас швидко покинеш, підеш в чужу сім'ю, між чужі люди. Ніяково тобі буде звикати до чужої хати, та ще такій молодій.

– Та ще й до таких людей, якихсь міщан та перепічайок чи перекупок. То не мала буде для тебе жертва. Не знаю, чи по твоїй спроможності буде вона? – спитала Люцина.

– По моїй силі й спроможності, – промовила спокійно Зося.

– Лемішка багатий, – говорив далі батько. – Якби його струснути, то посипалось би багато карбованців. Одна держава: грунт, сад, хата, млин коштує не одну тисячу карбованців. А окрім того – він і не без копійки в кишені.

– Ох, який же сад в його гарний! яке дерево велике! які яблука! І справді наче рай! – сказала Рузя. – А місцина грунту – на взгір'ї, над водою! Як намальована! Там завжди чути, як вода шумить під млиновими колесами.