Розділ «VII»

– До кого, сину? – спитала мати.

– До Зосі, найменшої дочки нашого станового.

– Я вгадувала те давно, отже і вгадала! – сказала весело мати. – Кращої од неї нема на цілісіньке місто, та й не тільки на одно наше місто!

– Стара, стара! ти й досі з молодою головою, як я бачу! – промовив неласкаве Лемішка.

Його понуре лице, насуплені брови, низький і тихий голос зараз дали знати, що батькові не подобається таке сватання.

– Чого там тобі «стара»!? – крикнула Леміщиха. – А яка тобі недогода в Зосі?

– Як її звуть? – спитав Лемішка, підіймаючи один край рота.

– Зося, – одказав син твердо.

– Який же піп дав їй таке химерне імення? – опитав батько.

– Та вже ж не православний піп хрестив її, коли вона зветься Зося. Але що мені до того, коли я її люблю?..

– То ти й справді її любиш і хочеш оженитись з нею? Я думав, ти жартуєш.

– Ні, тату, не жартую, бо вже питав її про ту справу і вона мені дала слово.

– Чому б пак і не дати… Гм!.. – одказав ледве чутним голосом Лемішка, потім устав з місця і, взявшись за потилицю, став никати од кутка до кутка. – То був нещасливий, важкий день, коли я тебе оддав до школи! – додав він потім згодом якось сумно.

– Чого ж, тату? – спитав син. – Хиба ви жалкуєте, що я чоловіком став?

– А ми ж хіба вже й не люди? – гримнув батько на сина, піднявши голову. – А чи ти знаєш, що в твого тестенька Пшепшинського довгів на ціле місто? Чи не хоче оце він моїми грішми розплатитись з жидами?

– Тату, так не годиться говорити!

– Чому ж не годиться говорити, поки ще до вінця не дійшли? Ні, сину; сядь лише та порадься з батьком, з матір'ю. Хоч я чоловік і простий, але я тобі не ворог. Я твій батько, хоч ти зневажаєш і мене, і ввесь наш простий рід. Пшепшинський – голий, як пень. Він і їсть, і п'є, і дочок своїх зодягає й годує набор, поки жиди йому вірять і його бояться. Од мене він не покріпиться ні на один шаг. Дулю візьме од мене під самий ніс!

– Тату, коли не даєте, то й не лайте. Я беру жінку на свої руки і буду сам її зодягати на свої засоби.

– На твої, сину, засоби не можна гаразд зодягти й наймички, не тільки жінки, та ще й Зосі. Глянь на Пшепшинськівен! яких вони суконь тільки не носять! чого вони на голови не начіпляють! Хіба ж ти не знаєш польок? Та вони б тобі понатягали й понапинали на себе всі магазини, всі крамниці, які є на світі! З своєю Зосею і ти, сину, будеш таким голодранцем, як її батечко. Вона панського, та ще й польського виховання й заводу. А та польська дрібна шляхта ладна пнутись з останніх злиднів, щоб тільки пустити ману на людські очі.

– Зося дуже розумна, тату. Вона того не схоче зробити: в неї є доволі тями в голові.