Розділ «VII»

– Чого вам од мене хочеться? – спитала вона вдруге.

– Добре робиш, Зосю, їй-богу, добре! Така мала… – почала говорити Люцина.

– Дай покій, сеструню! Мені сливе швидко двадцять років. Яка ж я дитина?

– А шо б сказала наша дорога мати, якби була жива? – спитала Рузя.

– Хто його знає, що б сказала! Пером земля над матір'ю! Не тривож материної могили, – одказала спокійно Зося.

Сльози виступили з очей у Зосі.

– Що скажуть люди, як почують, що молода панна, трохи не дитина, ходить пізнім вечором з молодим хлопцем десь по ярах, по байраках? – сказала Люцина в тоні матері.

– Те, що й про тебе, сестро, говорять, – одрізала Зося.

– Вибачаю тобі, як дитині, Зосю! ти ще молода для того, щоб поводитись тобі самій собою, не порадившись із старшими сестрами. В нас матері нема. Хто ж більше має права доглядати тебе, наставляти на добру путь та на добрий розум!

– Знаю я твій розум! Якби я твоїм розумом ходила, то б свій талан минула.

– Зосю! що ти кажеш! – крикнула Люцина.

– Те, що чуєш, – одрізала Зося і повернула голову до вікна, задумано дивлячись на небо.

– Зосю! дивись сюди! Не бундючся!

– Чому пак ні!

– Зосю, я тобі велю! – крикнула Люцина, підіймаючи голос.

– А я тебе не слухаю.

Люцина стояла здивована. Слухняна Зося чомусь сміє не слухатись її і навіть глузувати з неї!

– Зосю! де ти була сьогодні ввечері? – спитала Люцина.

– На Куришковім яру.

– З ким же ти там ходила? Надісь, сама?