Розділ «VIII»

Невважаючи на прохання станового, Лемішка ні разу не пішов до його в гості в його житло і не пускав навіть своєї жінки. Він думав, що все те сватання перетреться, перемнеться та й так минеться. Однак же син не кидав своєї думки. В цілому місті він не знаходив кращої молодої для себе.

– Тату! – говорив не раз Яким, – я в вас єдиник. Не робіть мене безщасним! Благословіть мені старостів слати. Я служу, гроші заробляю. Коли хочете, я в вас не візьму ні шага на прожиток. На свої гроші і зодягну, і прохарчую себе й жінку. Не треба мені нічого вашого!

– А кому ж достанеться все моє добро, коли тобі не треба? В мене ж дітьми не поле засіяно. Шли, про мене, старостів! Нехай тобі бог благословить! Даруй, боже, тобі щастя. Коли б же моя стара голова помилилась у тім, що я тобі говорив про Зосю! Ми помремо, тоді буде твоя хата, твоя й господа. А тимчасом я тобі приставлю до хати ще одну кімнату. Там будете жити вдвох з молодою жінкою.

Швидко та хапком майстри будували нову кімнату. Яким пішов з старостами на заручини до станового. Побили молоді поклони. Сторонніх гостей, панів, панянок, окрім своєї сім'ї, нікого не було. Молоді помінялись перснями. Лице молодого аж палало, а Зося була спокійна, тиха, неначе вона затаїла якусь думу в душі. Тільки становий радів за всіх! Веселий, жвавий, він точив якісь теревені, частував старого Лемішку, старостів і все обнімався та цілувався зо всіма, навіть з старою Леміщихою. Тільки Люцина та Рузя сиділи цілий вечір смутні та невеселі. Менша сестра побила поклони, а вони, старші, зостались у дівках, і на який кінець? і для яких женихів зостались їх білі руки? Веселість сплила з гордих брів в Люцини, а Рузя навіть трошки заплакала.

– Коли ж, батьки, назначите весілля? – спитав один староста з урядників.

– Про мене, хоч і в першу неділю, – одказав весело становий.

– Але ж, пане свату, наша кімната ще не добудована, – обізвався Лемішка. – Голубенят ми вивели, а гніздечка та кубелечка не звили, – додав Лемішка іронічно.

– Е! чи то їм тепер в думці ваша кімната! – промовив становий. – Ми вже, старі, позабували, як женились. Чи правду я кажу, пані свахо? – обернувся він до Лемішихи.

– Через місяць гніздечко молодим, надісь, буде звите, а ви, свату, тимчасом наготуєте скриню й перину нашій княгині, – сказав Лемішка.

– Годі вже тобі, старий, допевнятись! – сказала Леміщиха. – Нам треба доброї дочки, а синові вірної дружини. А про скриню байдуже! Я про це таки зусім не дбаю.

– Так, моя свашко, так! Свята правда! – сказав становий, осміхаючись. – Недурно співають у пісні, що «воли та корови – все те поздихає, а біле личко, чорні брови – повік не злиняє!» Ой, пане свату! Давно те діялось, як ми бралися та вінчалися!

Пізненько вже хазяїн випровадив гостей і молодого далеко за двір, цілуючись та обнімаючись.

– Поздоровляю тебе, Зосю! – промовив становий, вернувшись з дочками до хати. – От ти тепер вже пані Лемішковська! Коли правду сказати, то прізвище не дуже лепське, але що ж маємо робити, коли краще не трапляється в цій глушині! Сядьмо ж тепер, мої дочки милі, та порадимось про весілля. Люцино! ти моя старша дитина, ти в нас хазяйка та й порадниця. Що нам діяти з весіллям? Як нам обійтись з Лемішками і їх міщанським родом? Чи кликати їх на весілля, чи ні? Та-же ж у старого Лемішки є брат, а в того брата є жінка й діти. Є в їх ще й більше родини. Все то люд простий, міщанський: жінки позавірчувані хустками чи намітками, чоловіки в чекменях чи в жупанах. А нам треба ж кликати на весілля сусідніх знайомих дідичів і багатих і просвічених поляків. Аж мене страх бере, як тільки подумаю, що скажуть наші знайомі пани, лицем до лиця стрівши таку громаду в моєму домі!

– І бог з ним, з тим родом Лемішок! – одказала Люцина. – Нам не доведеться з ними жити і брататись. Коли вже таке діло скоїлось, то попросимо тільки Лемішку з жінкою та й годі. Засадимо їх десь у куточку, щоб не дуже було видко. За молодого не сором. Він панич хоч куди.

Зося чула, як говорили про батьків її жениха, і байдужність виявлялася на її лиці, неначе мова мовилась про якихсь наймитів або наймичок.

– То й добре радиш, Люцинко, – одказав батько, – а все-таки наші пани й панни, певно, крутитимуть носами… Було б найлучче, якби пішла поголоска, що буцімто Яким викрав Зосю з мого дому і повінчався десь на селі… Потім вони приїхали б до мене… я б ніби простив за цей вчинок молодим і поблагословив їх. От і обійшлося б і без весілля. А тепер вже трохи пізно. Треба справляти весілля і поневолі знеславити себе й свою сім'ю. Ох! горе, горе на світі! І тут гаряче – і там боляче!

Становий важко зітхнув, а за ним дочки.

– Вам-то, тату, нічого! – промовила Люцина. – А нам же то, нам! Як люди подивляться на нас, на Зосю? Чи будуть потім пускати нас у свої салони, чи одкаснуться од нас, як од зачумлених?

На очах усіх дочок виступили сльози. Зося впала на плече Люпини і заридала. День заручин Зосиних з Лемішковським скінчився смутком і навіть слізьми.