Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

А хочеться дружинi догодити!.. Вона й почала питати людей, дак її Катря ж таки й нараяла: «Пiди,каже, – до баби Мокрини – пособляє». – «А ти хiба ходила?» – «Нi, менi не треба було… люди кажуть…»

Ну, вже ж, щоб Зiньковi догодити, то треба пiти… хоч вiн би й смiявся, капосний, коли б довiдався!.. Ой, смiявся б!..

Та дарма! Вже їй знахарка казала, що пособиться. Вона вже їй давала такого зiлля пити i звелiла: як вип'є – прийти, то ще дасть. Оце ж вона i йде. Уже ж щось та буде, щось та буде! Тодi вже не Зiнько з неї посмiється, а вона з Зiнька. «А що, – скаже, – не вiриш ворожкам, а от тобi син!..»

Щоб ближче йти, Гаїнка перескочила через плiт, тiльки намисто брязнуло, i пiшла городами й левадами. Закувала зозуля.

– Зозуле-зозуле! Скiльки менi год жити? Зупинилася i стала лiчити. Зозуля накувала п'ять, десять i кувала далi, не перестаючи, аж до тридцяти i трьох.

– Ой-ой-ой! Як багато! Це добре! Бо на свiтi гарно жити! А от тiй, мабуть, не гарно було, що з неї зозуля. Як-бо це воно? Князiвна та закохалася в козака. А князь того не знав, бо якби знав, то i в темницю дочку завдав би…

Он завдав би у темниченьку

Свою дочку-єдиниченьку.

Дак вони зiйдуться в гаю нищечком та й сидять там, цiлуються-милуються… То смiються, з закоханнячка свого радiючи, то плачуть, свою нещасливу долю згадуючи. А самi такi – як сонечко… А батько-князь iшов гаєм як чорна хмара… Вже довiдався!.. А козак, лиха не чуючи, до неї й каже: «Ти ж моя зозуленька!» – та й пригорнув. А князь як кинеться туди. «Будь же, – каже, – ти, проклята, навiки зозулею!» Дак вона – пурх! – та й полетiла з рук у козака… I лiтає тепер пташкою-сиротою та й плаче… Боже ж, нещаслива доля! Чому про все пiсень спiвають, а про це – нi? От якби й про це пiсню спiвати!..

Не всi тiї сади цвiтуть,

Що весною розвиваються,

Не всi тiї замiж iдуть,

Що любляться та кохаються!

Одна така та князiвночка

Та в козака закохалася,

У гайочку та в зеленому

Цiлувалась-милувалася…

«Ой боже мiй! Що ж це я? – припинила сама себе Гаїнка. – Чи не дурна? Серед чужої левади стою й пiсню спiваю. Та й забарилася як!.. Треба бiгти мерщiй!..»

Перебiгла леваду, доскочила до струмочка дзюркотливого. Десь, мабуть, хлопцi затягли кладочку, що через його була. Гаїнка спинилась:

– Як же ж i дзюрчить весело!.. Водо-водичко святенька! Скажи менi, чи гарно тобi жити в твоїй хатi пiдземнiй? Озвись!.. Мовчить, не озивається!.. Мабуть, я грiшна, що до мене вода не говорить.