Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Вона заплющила очi й почала стиха спiвати:

Oй билиночка до билиночки прихилялась,

А до милого та милесенька пригорталась.

Травка хилиться та синенькими квiтоньками,

Мила дивиться та ясненькими оченьками.

Удвох будемо, он билинонько, процвiтати…

Удвох будемо, ой милесенький, пробувати!..

– От ба: це про тебе та про мене пiсня!..

– Дак ти ще й пiснi складаєш?

– Хiба я її складала? Воно саме… От так почне, почне тулитися… нижеться, як разок намиста… а тодi щось i вийде…

Зiньковi сподобалось це. Вiн почав прохати Гаїнку, щоб iще щось заспiвала. Але вона схопилася з мiсця i замахала руками:

– Нi, нi! Не хочу!.. То так, як саме набiжить…

– Гаїнко! Гаїнко! – почувся голос у садку. – Де ти?

– Мати кличуть, промовила Гаїнка й побiгла до хати.

Зiнько зостався сам. Була недiля, i вiн одпочивав. Лежав нерухомо й дивився поперед себе. Його хата й садок були на горi, i звiдси видко було йому за малим не все село. Бiленькi хатки з темними й жовтими солом'яними покрiвлями визирали, весело всмiхаючись, з невеличких садочкiв, що зеленiли мало не в кожному дворi, – мов дiвчата позаквiтчувались та й повиходили на вулицю всiм гуртом. Бiля хаток де-не-де ворушилися люди, по дворах вештались, вулицею помалу йшли або сидiли пiд хатою, розмовляючи. За все вищi були великi верби гiллястi; вони широко розкидалися вгорi i над хатками, i над тими садочками, зеленiючи ясно на блакитному небi. їх так багато було, що вони затуляли частину хат, i все село здавалося якимсь садом-гаєм, що серед його побудовано було отi маленькi людськi осельки.

Було надвечiр. Сонце не пекло вже, тiльки грiло ласкаво, вiтрець нiде не прокидався, нi один лист не ворушився.

Тихi дерева стояли нерухомо, похилившись над селом, мов замислились-задумались про щось. I все село обiймав упокiй, тихий святковий упокiй-одпочинок, такий любий робочому селяниновi.

– Як любо! Як тихо… – думав собi Зiнько. – Як верби гарно похилились. Так, мов дивляться – що там робиться внизу, по тих хатках та по вулицях, та й собi радiють, що люди вiдпочивають, що їм затишно та гарно. Добра штука дерево: аж веселiше стає, як воно над тобою схиляється! I добре жити пiд тими тихими вербами, усмак наробившись, усмак i вiдпочивши!

– Зiньку! Хочеш полуднувати? – гукнула Гаїнка десь iз-за дерев.

– Не хочу, зараз пiду.