Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Оце я кажу, а може, вони чують мене!..

– Хiба ж квiтки чують? – спитав, смiючися, Зiнько. – Адже вони неживi.

– Атож, неживi!.. А чого ж то, як садовина не родить, то на святий вечiр дiдусь беруть сокиру та й iдуть до грушi або до яблунi, та й нахваляються, що рубатимуть: «Як не родитимеш, то зрубаю i в пiч уметаю, а попiл на вiтер порозпускаю!» Дак воно злякається та й родить.

– Та це байка! От заговори зараз до цього дуба, то нiчого не розбере.

– А, може ж, i розбере! Береза хвалилася своєю корою та й каже дубовi: «Давай мiнятися!» А дуб каже: «Не хочу – мене тiльки кора в свiтi й держить».

– Дак вони ще й розмовляють?

– А то нi? Воно все говорить промiж себе. Один чоловiк та знав розбирати i звiрячий, i пташиний, i травиний, i всякий голос… дак, було, йде, а вони, зiлля, промiж себе розмовляють. Я, – каже одно, – вiд того. А те: а я вiд того… я вiд голови… я вiд любощiв… Так i розмовляють… Найбiльше вночi… Зiллечко до зiллечка прихиляється, зiллечко до зiллечка озивається… I-i! Аж дивно й страшно, як подумаєш!

Вона аж iздригнулася.

– Чого ж тобi страшно?

– Воно не страшно… а так… як от на Великдень усi люди i батюшка перед церквою стоять, перед дверима зачиненими, та: Христос воскрес! А воно вiдтiля, як з того свiту: воiстину воскрес!.. Та й одчиниться!.. Ой!.. I дивно, i страшно, й весело!.. Усяка травинка на свiтi жива… От ходиш так, думаєш, – воно так собi, як камiнь, аж воно – живе, i чує, i розбирає… I земля чує, i трава чує, i дерево чує… А ми не чуємо їх… Може, й вони мене не чують, тiльки себе… I я серед їх, як травинка, манюсiнька травинка…

Вона заплющила очi i знову здригнулася:

– Ух!..

– Чого ти?

– Менi вже здалось, що я травинка.

– Серденько моє, це все казки. Воно не так на свiтi, як ти думаєш. – I Зiнько почав їй розказувати, що вiн у книзi читав про те, як рослини живуть. А вона, втупивши в його свої мрiйнi оченята, слухала мовчки, i їй уявлялося, що вона така травинка-травиночка дрiб-нюня-дрiбню-усiнь-ка на цьому широкому свiтi!.. Така манюня!.. I хтось прийде та й зiрве її, а їй буде боляче-боляче!.. Ох, може, їх i рвати грiх, цi билиночки-квiтиночки?.. Цi билиночки, цi квiтиночки, що ростуть-цвiтуть серед долиночки.

– Зiньку, скажи, чого це так: iнодi нiчого не заспiваєш, а iнодi саме складається?

– Що складається?

– Пiсня… От, кажуть, на морi є такi морськi панни – спiвають так гарно… повипливають на хвилi – самi гарнi-прегарнi – та як заспiвають, то й море стихає… слухає… А люди ходять понад берегами та дослухаються тих пiсень, та й собi переймають… З того й пiснi, кажуть, на свiтi… А от я тих дiвчат морських i не чула, а пiснi складаються…

– Та як же то?

– Та… от… Ну, от дивишся на щось… або от згадуєш щось, а воно одно до одного й тулиться… i спiвається…