Розділ «ДIЯ ДРУГА»

К в i т к а (рве собi волосся). А! Згибло все… Згинуло! Туди дорога й менi!

Л у ч и ц ь к а (за ним). Антоне Павловичу, на бога…

К в i т к а (бере за руку i шепотом). Тiкаймо звiдсiль… Я готовий на все… яку хочеш покуту… Тiкаймо з цього чарiвного, але й чадного кутка, де на виду гримованi ухмiлки та пiдведенi очi, де усюди i почуття фальшиве, i мова облеслива та зрадлива…

Л у ч и ц ь к а. Нi, я вiрю в сцену! Я вiрю в її високу вагу: вона мене ласкою вiдiгрiла, i я мушу їй послужити!

К в i т к а. Марусе! Тiкаймо звiдсiль! Я тобi дам другий рай: жоною моєю, дружиною вiрною зi мною тiкай. Я тебе оточу розкошами, я тебе обiв'ю коханням, я тебе сп'яню ласками…

Л у ч и ц ь к а. Не знаджуйте, не спокушайте! Ах, яке плохе i бездольне в нас серце: i образи дарує, i все нудиться за минулим… Ой, що менi з цим катом (на серце) чинити?!

К в i т к а. Марусе! (Притягаючи її стан).

Л у ч и ц ь к а. Бога ради! (Слабко борониться). Та коли б менi хто помiг вас з пам'ятi викинути, я б щаслива була!

К в i т к а (обiйма її). Марусе! Квiточко!

В И Х I Д  ХII

Тi ж i Антипов.

А н т и п о в (за дверима). Можно войти?

Л у ч и ц ь к а (виривається, зрадiвши). Можно, можно.

К в i т к а. Марусе! Що ж се! Знущаєшся?

Л у ч и ц ь к а. Тихо!.. Дай дух перевести, обмислитись дай…

К в i т к а. А, так кiнець!

Лучицька скрикнула, а вiн зупинився як вкопаний.

А н т и п о в (весело). А, мы уже встали? Ручку, ручку за это, божественная, сердцекрушительная дива! (Целует). Нет, не шутя, что с вами было? Все в трауре… я голову потерял. (Не заметил Квитки, садясь спиною к нему).

Л у ч и ц ь к а (з зусиллям, намагаючись погамувати хвилювання). Просто… неможется… простудилась… у нас сквозняки…

А н т и п о в. Да, да, и это возможно. Я уже громлю нашу думу за театр… Да! Но ничего особенного?