Розділ «1. Пісня перва (част. 1)»

Із множества людей не скаже вам ніхто;

Хоч сотні є таких, що треба все їм знати,

Що не торкається ні їх сіней, ні хати.

Пронирство – се в мене найогидніший гріх,

Но коли я в чому сіяю над усіх,

Так се, щоб справами чужими кермувати,

Дарма про що свої не вмію добре дбати.

ХХІV

Отсе ж я умішавсь між них, як добрий друг,

Та на мене від них дихнув важенний дух.

Я думаю, чорти в обох тоді сиділи,

Що не зайду до них, усе замкнені двері,

Одвірник, правда, їх в тому мені признавсь;

Ну, та се ще річ мала, а ось що негаразд:

Що хлопчик Дон-Жуан зненацька чи з настрою

На ганку жовтою облив мене водою.

ХХV

Ледаче, в кучерях круг голови, хлопя

Шкодливе змалечку було собі маля.

Родителі його ні в чім ладу не знали,