Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

"Я народилася в Полтаві,– писала у своїх спогадах Оксана Дмитрівна. – Ім'я Тараса Шевченка з перших кроків було мені відоме і близьке. З малих років знала "Реве та стогне", "Заповіт", "Садок вишневий коло хати", тому що їх завжди співали і дорослі, і діти. До революції мама була вчителькою у дитячому притулку для сиріт "Дім трудолюбців", а потім організатором трудової школи".

Мабуть, Оксана Дмитрівна не могла не писати і не творити, адже поруч з родиною Іваненків мешкав знаменитий автор "Сліпого музиканта" Володимир Короленко. Зростала дівчинка гарним оповідачем і неабияким казкарем: у шість рочків вона засновує й редагує власний журнал "Гриб". Певно, з дитинства почалася й любов до Шевченка, яка згодом перетвориться на справу її життя: над романом "Тарасові шляхи" письменниця працювала понад двадцять років! І, звісно, від матері успадкувала педагогічний хист.

Навчалася в жіночій гімназії, а закінчувала радянську робітничу школу. 1922 року вступила до Полтавського інституту народної освіти і почала працювати вихователькою дитбудинку.

...Під час навчання в Харківському інституті народної освіти на факультеті соціального виховання Оксана Іваненко прочитала рецензію на повість Л. Сейфулліної "Правопорушники". 1 вмить згадала про доброго знайомого своєї матері Антона Макаренка, який завідував на той час колонією для неповнолітніх правопорушників під Полтавою. Негайно вирішила їхати туди на практику, а після закінчення в 1926 році інституту поїхала туди на роботу, прихопивши ще кількох однокурсників. До речі, у романі "Педагогічна поема" Макаренко вивів дівчину в образі Оксани Варської.

Оксана Іваненко закінчує аспірантуру науково-дослідного інституту педагогіки. Відвідує літературні вечори, знайомиться з письменниками Наталею Забілою, Олександром Копиленком, Іваном Сенченком, приятелює з відомим фізиком Ландау, який всіляко заохочував її до творчості.

Літературна творчість захопила її дуже рано. Перший твір – казка "Квіти" – було надруковано 1917 року в журналі полтавських гімназистів "Слово". Писала вірші та п'єски. Але початком свого творчого шляху Оксана Іваненко вважає 1925 рік, коли в журналі "Червоні квіти" було опубліковано оповідання "До царя". У 1928-31 роках навчалася в аспірантурі Українського науково-дослідного інституту педагогіки і захистила роботу на звання наукового працівника з правом доцента. Після того деякий час працювала в Київській філії цього інституту, одночасно й у видавництві "Молодий більшовик". 1938 року перейшла на творчу роботу. У 1947-1951 роках редагувала дитячий журнал "Барвінок".

Оксана Іваненко написала кілька десятків книжок оповідань, повістей і казок для дітей та юнацтва. Серед них: "Майка та жабка" (1930), "Дитячий садок". (1931), "Черевички" (1933), "Лісові казки" (1934), "Великі очі" (1936), "Джмелик" (1937), "Три бажання" (1940), "Куди літав журавлик" (1947), "Казки" (1958) та ін. Ці твори розкривають людське життя, допомагають пізнати красу рідної природи. У більших її творах – повістях і романах – розповідається про видатних діячів культури, відомих письменників. Сюди належать повісті "Друкар книг небачених" (1947, про І. Федорова), "Богдан Хмельницький" (1954), романи "Тарасові шляхи" (1961, перші дві частини опубліковані 1939, про життя Тараса Шевченка), "Марія" (1973, про Марка Вовчка). Неабиякий інтерес викликає роман про життя і творчість Т. Г. Шевченка, його горьовані шляхи від дитинства до смерті, написаний з любов'ю, знанням і майстерністю. Про те, як письменниця йшла до відтворення образу Великого Кобзаря, вона розповіла в нарисі "Мої Тарасові шляхи", вмішеному в книзі спогадів "Завжди в житті" (1985, відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1986).

Поява книжок Оксани Іваненко "Друкар книжок небачених", "Богдан Хмельницький", збірки "Води з кринички" (оповідання про Андерсена, Заньковецьку і Чехова, Пирогова і Гарібальді), роману "Марія" свідчили про зрослу майстерність письменниці, широту її історичних пошуків і прагнення поставити визначних діячів української історії у контекст світових подій. З особливою любов'ю виписала вона образ письменниці Марка Вовчка – "кроткого пророка и обличителя жестоких людей несытых" (за словами Т. Г. Шевченка).

О. Д. Іваненко відома і як перекладачка. Вона переклала українською мовою роман А. Моруа "Тургенев" (1977), збірку оповідей П. Бажова "Малахітова шкатулка" (1979), окремі твори В. Г. Короленка, Л. М. Толстого, казки Г. К. Андерсена, братів Грімм та інших. її твори (роман "Марія" та інші) перекладено іноземними мови.

У 1986 році письменниця відвідала Полтавський педінститут, музеї Панаса Мирного і В. Короленка, виступала перед учнями і вчителями. Ця поїздка в рідну Полтаву освіжила душу письменниці. Оксана Дмитрівна залишила рідні місця в середині 20-х років і приїхала до Полтави, щоб дихнути повітрям свого дитинства і юності. На колишній Різницькій горі (тепер – вул. Василя Верховинця) вона знову побачила незруйновані батьківські будівлі та майже такий, як і був давно колись, краєвид із монастирем, що його малював Шевченко, і Ворсклою...

ВІКТОР КАВА (1937-2004)

Серед чарівної чернігівської природи, де зелені горби переходять у глибокі балки, де тихо несуть свої води Удай та Лисогір, у селі Поділ народився Віктор Кава. Батьки його, Іван Васильович та Уляна Володимирівна, вчителювали, хоч самі були дітьми неписьменних хліборобів. У сім'ї пишалися своїм родом, бо прадіди по материній лінії були реєстровими козаками Прилуцького полку. Віктор мав змогу часто слухати казки, пісні, загадки, яких бабуся, Уляна Григорівна, знала безліч.

З дитячих вражень у Віктора найяскравіше вкарбувалися в пам'ять воєнні роки. Батько пішов на фронт. Мати з дітьми переїхала у село Кобижча, де жила батькова родина. Пам'ятає хлопчик холод, голод і всеобіймаючий страх...

Дитяча пам'ять зберегла згадку і про першу вчительку Поліну Семенівну, і про перші уроки без дзвінка й годинника, без зошитів і шкільного приладдя. Зберігся спогад і про першого вивченого вірша ("Тихесенько вітер віє..."), якого старанно переписав і відіслав на фронт батькові.

А потім закінчилася війна, повернувся додому батько, хоч і зранений. Окрім тисяч вихованців, Іван Васильович залишив по собі ще й дві збудованих ним школи – у селі Ярославка та в місті Бобровиця, де він був директором. Важко доводилося у повоєнні роки, навіть їздив до міністра освіти Павла Тичини, щоб добути два ящики скла і два відра фарби для новозбудованої школи.

Вірші Віктор почав писати рано, ще в дитинстві. Школу закінчив із золотою медаллю. Прийшов на співбесіду до декана фізичного факультету Київського університету, а той, вислухавши абітурієнта, порадив Вікторові займатися журналістикою. Довго ще хлопець писав вірші, але сам же ними був незадоволений. І наважився одного разу показати свій поетичний доробок Павлові Тичині. Тичина й порадив юному поетові спробувати себе у прозі для дітей (бо у нього вже були вірші про дітей).

Перше оповідання В. Кави "Білі іскри" було надруковане в газеті "Літературна Україна" у 1961 році, а через два роки він дебютував збіркою у видавництві "Веселка".

Володимир Іванович написав для дітей чимало книжок: "Історія одного велосипеда", "Мені не страшно", "Так пахла тиша", "Прогуляний день" та інші, якими засвідчив глибоке знання дитячої психології.

Його творчість відзначено премією імені Лесі Українки, а окремі твори перекладено іноземними мовами.

АНАТОЛІЙ КАМІНЧУК (нар. 1939)