Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

Коли почалася Вітчизняна війна, в Олександра Івановича зброєю проти фашистів було слово. Він працював на радіостанції "Радянська Україна", що вела передачі для партизанів і населення тимчасово окупованих районів України. Водночас він писав і оповідання, одноактні п'єси, які видавались окремими книжками, друкувались в українській та російській пресах, передруковувались і в інших країнах – у Канаді, США, країнах Латинської Америки.

Після війни Олександр Іванович багато пише для дітей, працює над перекладами творів письменників братніх літератур, виступає як публіцист.

У творах, присвячених дітям, Копиленко багато пише про природу, про тварин, і не тільки тому, що діти, як відомо, найбільше цікавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуття тваринний світ, вважав, що таку любов треба прищепити кожній людині змалку: тільки та людина, котра знає і вміє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброю та доброзичливою – так вважав Олександр Іванович.

Копиленко любив дітей. І діти завжди відповідали йому взаємною любов'ю. У школах та Палаці піонерів Копиленко завжди був жаданим гостем і своєю людиною. Можливо, саме любов до природи і єднала письменника з дітьми. А в природу в усіх її проявах Копиленко був закоханий. Пташине щебетання й шум лісу – то була для Олександра Івановича найкраща музика; ліс, степ, луки – байдуже – найкращий пейзаж; аромат квітів – чи польових, чи садових – найліпші пахощі; край неба на світанку, або під захід сонця – найбагатша гамма барв; літо, зима, весна чи осінь – однаково – найкраща пора року.

Кохався Копиленко в рибальстві та полюванні, але ніколи нічого не впольовував. Для нього мисливство і рибалка були просто приводом виїхати за місто на природу. Було й таке, що коли приїздив він з друзями на полювання, забував рушницю біля машини, завдавши цим клопоту друзям – шукати рушницю в лісі, коли збиралися додому. І скільки ж було реготу, коли знаходили рушницю біля машини на тому місці, звідкіля рушили на полювання.

Зате після кожного завжди метушливого й галасливого виїзду з'являлися чарівні оповідання про природу, що склали відомий цикл оповідань "Як вони поживають", виданий окремою книжкою у 1961 році.

Доброзичливий, але принциповий і вимогливий, як до себе, так і до інших, він був "хрещеним батьком" цілої плеяди нині відомих українських письменників. Щиро радів успіхам друзів і не раз горою ставав за письменника, твір якого, на його погляд, неправильно оцінила критика. Він був надзвичайно великодушним, але нікому і ніколи не прощав непорядності.

У листі до сина письменника Любомира Копиленка Костянтин Паустовський писав: "Я дуже любив вашого батька, на мою думку, справді найдемократичнішу людину в Україні, чудову, добру, веселу, надзвичайно талановиту".

Талант Копиленка проявлявся у всіх його захопленнях. Він любив книги і мав прекрасну бібліотеку, він дивував істориків та ботаніків тим, як добре він орієнтується в їхніх науках. Він тонко розумів образотворче мистецтво, і його думку, його рецензії високо цінували художники. А ще він був одним із перших у Києві автомобілістів-аматорів і вже до війни досяг у цій премудрості високопрофесійного рівня.

Проте жодне з цих захоплень не було самоціллю, всі вони служили одній меті – літературі, збагачуючи творчість письменника відчуттям повноти і змістовності життя, яким завжди відзначалися його книги. А книги нашого земляка користуються великою популярністю не лише в нашій країні, а й далеко за її межами. Вони вчать молодь любити й шанувати природу, палко любити рідну землю і свій народ.

Передчасно пішов від нас письменник, та ім'я його завжди серед нас. Ним названі вулиці, школи, бібліотеки у багатьох містах. На Дніпрі плаває пароплав з іменем О. Копиленка. Існує премія імені Олександра Копиленка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям. Ім'я О. І. Копиленка занесено в Енциклопедію світової літератури.

ВІКТОР КОРДУН (1946-2005)

Віктор Максимович Кордун народився 20 серпня 1946 р. в с. Васиковичі Коростенського району Житомирської області.

Дебютував 1967 р. на сторінках "Літературної України", після чого відразу ж був заборонений до друку. Навчався в Київському університеті, з якого був відрахований, потрапивши до списку політично неблагонадійних. Згодом закінчив Київський інститут театрального мистецтва. Ім'я поета знову з'явилося у пресі аж на початку 1980-х рр. Автор збірок: "Земля натхненна" (1984), "Пісеньки з маминого наперстка" (1985), "Славія" (1987), "Кущ вогню" (1990), "Сонцестояння" (1992). Видавалися книги в перекладі німецькою мовою – "Kryptogramme" (1996) та "Weisse Psalmen" (1999), а окремі збірки – багатьма мовами світу.

Лауреат премій ім. П. Тичини та ім. В. Сосюри, а також премії Міжнародної фундації Антоновичів (США).

Працював заступником голови Національної Спілки письменників України, був головою комісії з роботи із творчою молоддю; редагував і видавав журнал "Світовид".

ЛІНА КОСТЕНКО (нар. 1930)

АНАТОЛІЙ КОСТЕЦЬКИЙ (1948-2005)

"Вітаю вас, мої славні і хороші книголюбчики та казкознавчики...", – цими словами майже кожного ранку упродовж кількох років вітав слухачів популярної радіопередачі "Пригоди славнозвісних книг" Анатолій Георгійович Костецький. Усе, що написане цим письменником, неймовірно цікаве, вигадливе, веселе і дуже-дуже близьке кожному з дітей. А все це тому, що Анатолій Костецький вмів ніби не виходити з віку своїх героїв – бути або ж ровесником читача, або ж не набагато за нього старшим. Так добре він знав і відчував той світ, у якому вчаться, мріють, дружать і бешкетують герої його пригодницьких повістей і віршів. "А. Костецький – справжній дитячий письменник, як то кажуть, від Бога. Причому цілком оригінальний, ні на кого не схожий", – справедливо зауважив свого часу добре відомий дітворі Всеволод Нестайко.

Народився А. Г. Костецький у Києві в сім'ї вчителів. Про своє дитинство розповідає з гумором: "Дитинство було важке: класний керівник – тато; "нормальні" діти після школи відпочивали від учителів, а в школі від батьків, а у мене вчителі і вдома, і в школі...". У п'ять років хлопець сам читав і писав, навчився грати в шахи й плавати. Відтоді не розлучався зі спортом, книгою, пером. Ще в дитячому садку, коли його, малого, дорослі запитували "Ким ти хочеш бути?", він упевнено відповідав: "Письменником!" І через багато років, коли Богдан Чалий запитав вже відомого тоді літератора Анатолія Костецького: "Не шкодуєте, що стали дитячим письменником?", він відповів: "Тільки дитячим! Нас, дитячих, читатиме мінімум два покоління. Адже батьки передають своїм дітям те, що їм подобалося в дитинстві. Читатимуть власним дітям літературу, яка колись припала їм до серця".