Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

У поета є наскрізна внутрішня тема, яка пронизує і з'єднує все, створене ним, – оте горіння, палання у спразі людяності та краси, і змоги, що про нього вже сказано ще в першій серйозній роботі про творчість І. Драча – передмові Л. Новиченка до "Соняшника". Звучить ця тема й у гостро драматичній тональності (назвемо, крім поем "Ніж у сонці" та "Смерть Шевченка", драматичні поеми "Дума про Вчителя" й "Зоря і смерть Пабло Неруди"), і в мажорно-вибуховій, як у вірші "Небо моїх надій", що відкриває і першу збірку, і збірку вибраного "Сонце і слово" (1978).

Чергову книгу російською мовою "Зеленые врата" (Μ., 1980) в 1983 році було відзначено Державною премією СРСР. "Зелена брама" у вірші, який дав назву книзі, – це умовний образ входу в життя і виходу, початок і кінець.

Інший бік поезії Драча – українська історія та культура, її подвижники ("Василеві Симоненкові", "Балада про Кармалюка", "Іван Франко в революційному Києві 1905", "Оскарження Івана Гонти", "Мовчання Стефаника", "Реквієм Павлові Тичині"), Значного резонансу набули драматичні поеми "Дума про Вчителя", "Соловейко-Сольвейг" і "Зоря і смерть Пабло Неруди".

І. Драч працює в багатьох напрямах. Він видає кіноповісті "Криниця для спраглих" та "Іду до тебе" (1970), можна додати до них і поему для кіно "Київський оберіг" та кіноповість "Київська фантазія на тему дикої троянди- шипшини" (обидва твори – у збірці "Київський оберіг", 1983). За кіносценаріями І. Драча були зняті художні фільми "Криниця для спраглих", "Камінний хрест", "Іду до тебе", "Пропала грамота", "Зона". Також І. Драч активно виступає в галузі літературно-мистецької критики, є знаним дослідником біографій українських митців: "Іду до тебе" – про Лесю Українку; "Київська фантазія" – про М. Лисенка; "Григорій Сковорода".

Творчість І. Драча набула широкої популярності й у нашій країні, і за кордоном. Його поезії відомі в перекладах російською (кілька окремих видань), білоруською, азербайджанською, латиською, молдавською, польською, чеською, німецькою та іншими мовами, і кількість перекладних видань зростає.

Нині Іван Драч – ще й відомий політик, депутат Верховної Ради кількох скликань, голова Державного комітету з питань інформаційної політики, один з організаторів Народного Руху України.

Поза політикою Іван Федорович захоплюється японською культурою, любить подорожувати Україною та світом. Гуляти полюбляє Андріївським узвозом, а відпочивати – удома в Кончі-Озерній. Його сусіди – Павло За- гребельний, Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Юлія Тимошенко.

АНАТОЛІЙ ДРОФАНЬ (1919-1988)

Анатолій Павлович народився в місті Ічня на Чернігівщині в сім'ї залізничника. Батько письменника був завзятим мисливцем. Багато років він головував у місцевому товаристві мисливців та рибалок. Маленькому Толі нерідко випадала нагода побувати з батьком на полюванні, посидіти біля вечірнього вогнища, заночувати під копицею пахучого сіна.

В Ічні хлопець закінчив семирічку, відвідував музичний і фотогурток. Та найбільше любив уроки літератури, і насамперед читання творів свого земляка Степана Васильченка.

Перше оповідання А. Дрофаня "Перепел" з'явилося у 1945 році, а через одинадцять років вийшла збірка оповідань "Журка з Сонцеграда".

Особливо плідними для письменника були останні три десятиліття. За цей час він видав півтора десятка своїх книжок. Завоювали симпатії читачів романи "Таїна голубого палацу", "Буремна тиша"; повісті "У кожному камені – іскра", "Біла криниця", "Загадка старої дзвіниці"; документальна повість "Коли ми красиві"; збірки оповідань "Троянди", "Альбіон", "Земля для квітів", "Сонцелюби"; збірка сатиричних оповідань "Іменини"; книги для дітей "Про Барона, Мавру і Мале Вушко", "Коли я виросту", "Янехо" та інші твори.

Доповнюють образ Анатолія Дрофаня як людини спогади Миколи Самійленка, який вчився разом з Анатолієм Павловичем на філологічному факультеті Київського університету. Він згадує, що вже тоді юнак помітно відрізнявся з-поміж студентів своєю дорослістю: зібраний, урівноважений, розсудливий. Відчувалося, що мав більший життєвий досвід, мабуть, тому, що його тато був хворобою прикутий до ліжка і батьківські обов'язки в сім'ї рано лягли на плечі сина. А ще, як згадує Микола Самійленко, він усе вмів і за все брався. Журналіст і письменник, Анатолій Павлович мав чималу сім'ю, ніколи не цурався фізичної праці: із завзяттям порався біля землі, будував, досконало знав автосправу, з любов'ю і вміло користувався автомашиною, як тільки міг і чим тільки міг, помагав людям у їхніх скрутах. Анатолій Дрофань був завзятим мисливцем і рибалкою, захоплювався бджільництвом, вирощував сад (на батьківщині, в Ічні, вивів навіть власний сорт яблук і жартома назвав його "дрофанівкою").

Дорога письменника обірвалася на творчому злеті. Він саме здав до друку новий роман "Музи кохання". В останній день свого життя Анатолій Павлович зайшов до видавництва "Радянський письменник" і поклав на стіл редакторові доопрацьований з урахуванням зауважень рецензентів рукопис, сказавши, що роботу завершено. Того ж дня його не стало.

ОЛЕКСАНДР ЄФІМОВ (1937-1999)

ІРИНА ЖИЛЕНКО (1941-2013)

Ірина Володимирівна народилася 28 квітня 1941 року в м. Києві. Перший вірш написала у восьмирічному віці. 1964 року закінчила філологічний факультет Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала в редакціях газет і журналів.

Дебютувала 1965 року збіркою "Соло на сольфі", яка спричинила тривалу дискусію у пресі.

Ірина Жиленко – авторка близько двадцяти поетичних збірок: "Автопортрет у червоному", "Вікно у сад", "Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна", "Дім під каштаном", "Ярмарок чудес", "Останній вуличний шарманщик", "Вечірка у старій винарні", "Дівчинка на кулі", "Чайна церемонія", "Пори року", "Євангеліє від ластівки" та інших.

Чимало написала Ірина Жиленко і для дітей – збірки віршів "Достигають колосочки", "Вуличка мого дитинства", "Казки буфетного гнома"; повісті "Двічі по два дорівнює кульбабці", "Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером".