Розділ «УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ»

Друкується з 1961 р. Створив чимало книг для дітей та юнацтва. Серед них і науково-художні, де йдеться про життя природи. Перша книжечка "Ширшає виднокруг" вийшла 1967 р., далі були "Сонячні вершники" (1969), "Експедиція „Суничка"" (1971), "Катамаран" (1974), "Голубий патруль" (1974), "Без креслень і кельми" (1975), "Знай, люби, бережи" (1979), "Скарб" (1980), "Сонечко спить у дзвониках" (1986), "Озивайко" (1987), "Не так вже й тісно на Землі" (1987), "Пригоди Озивайка", "Цілющий камінь", "Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди" та ін. Збірка повістей та оповідань "Не так вже й тісно на землі" дістала високу відзнаку – премію Лесі Українки.

Окремі твори письменника перекладено російською, білоруською, казахською, узбецькою, молдавською, німецькою, чеською, словацькою та іншими мовами.

Твори Давидова приваблюють глибоким знанням природи, любов'ю до неї, а також розумінням внутрішнього світу дітей. Письменник прагне прищепити їм бажання вивчати світ рослин і тварин, берегти його. Він пише і про людські стосунки, про дитячі справи, пригоди, вчить шанувати сучасне й минуле.

Цікаве оповідання "Вдячність" із циклу "Таємниці старого дуба". Дуб, наче жива істота, спостерігає все, що діється навкруги, пригадує своє довге життя, піклується про жолуді, які продовжують його рід. Але у дубі – дупло, й пишатися серед дерев йому вже недовго... Та ось приїхали до лісу люди – вчитель з учнями, полікували стовбур, замазали дупло, обгородили. І тут дуб із вдячністю впізнає у старому вчителеві юнака, якого він порятував у роки війни від ворога.

Оповідання це близьке до казки, які теж пише Давидов. Краща з них – про Озивайка, лісового хлопчика, який доглядає ліс, дружить з тими, хто любить природу.

ГАЛИНА ДЕМЧЕНКО (1922-1986)

АНАТОЛІЙ ДІМАРОВ (нар. 1922)

Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно вціліло у страшні немилосердні двадцяті роки, то ми би мали сьогодні видатного українського письменника Анатолія Андроніковича Гарасюту. Але реалії склалися так, що дружина куркуля, рятуючи сина і себе від Сибіру, змінила документи, й Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Звісно, за радянщини він не міг про це сказати, але на восьмому десятку років і вже у незалежній Україні розповів про це в автобіографічній книзі "Прожити й розповісти".

У гроно талановитих майстрів української прози повоєнного часу ім'я Анатолія Дімарова вписувалося повільно й важко. Принаймні, офіційне його визнання припізнилося на два десятиліття, коли брати за точку відліку 1960- ті роки, впродовж яких виходили частини роману "І будуть люди" (1964, 1966, 1968). Лише за останню – "Біль і гнів" (1974, 1980) автор був удостоєний Шевченківської премії. Утім, читацький загал визнав А. Дімарова ще раніше; перші романи "Його сім'я" (1956) та "Ідол" (1961) були доволі популярними.

Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 р. у Миргороді на Полтавщині в учительській сім'ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У письменника за плечима нелегке життя: страшні роки голодомору Анатолій Андрійович пам'ятає ще хлопчиком, юнаком потрапив на війну. Майбутній письменник воював на Південно-Західному фронті, побував у окупації, був командиром партизанського загону, має кілька поранень і контузій. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань "Гості з Волині".

Протягом 1950-1951 рр. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951-1953 рр. – у Львівському педагогічному інституті. Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису "Дві Марії", збірки оповідань та новел "На волинській землі", "Волинські легенди", "Через місточок", повісті "Син капітана", збірки повістей та оповідань "Жінка з дитиною", романів "Його сім'я", "Ідол", "І будуть люди".

Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів.

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали "історії" – сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою "Зінське щеня" (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого "породичалися" з більшістю людських цнот і вад. Соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою "Постріли Уляни Кашук" (1978)– вона разом із попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова "Сільські історії" (1987). Про це ж розмірковує автор й у книжках "Містечкові історії" (1987) та "Боги на продаж. Міські історії" (1988).

Письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. А все через те, що писав у своїх творах життєву правду, про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Бо ж Правда для Анатолія Дімарова – синонім життя. Він дуже часто переступав через "червоні прапорці", а потім не раз ходив, як-то кажуть, у "чорному тілі". У своїх творах письменник не боявся змальовувати часи примусової колективізації, голодомору 1932- 1933 рр., масові репресії – відрізки історії, на які було накладено суворе табу. Та редактори й цензура працювали вправно: викреслювали цілі абзаци, обривали сюжетні лінії. Насамперед йдеться про його романи "І будуть люди" (1964) та "Біль і гнів" (1974-1980 рр.) – історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат – з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!). Та навіть урізаний варіант "Болю і гніву" в 1982 році був удостоєний Шевченківської премії.

Анатолій Дімаров написав кілька захоплюючих книжок для дітей: "Блакитна дитина", "На коні і під конем", "Про хлопчика, який не хотів їсти", "Для чого людині серце", "Друга планета", "Тирлик". В оповіданні з казковою формою "Для чого людині серце" йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які "не мали сердець, таму не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття". Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

В Анатолія Андрійовича Дімарова – дві життєві пристрасті: це, власне, його творчість і... колекціонування каміння. І вони настільки гармонійно поєдналися в його житті, що у творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті "Вершини", "Поемі про камінь"), а в колекціонуванні каменів – до творчості. Його захоплення мінералами почалося ще в далекому 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал... За словами письменника, його охопила "кам'яна лихоманка". І він вважає цю "хворобу" невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут різнобарв'я агатів, сердоліків і сардоніксів усюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах – картини в камені, які Анатолій Андрійович творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас із різноманітним камінням, яке він свого часу привіз з далеких гір.

ДНІПРОВА ЧАЙКА (Людмила Олексіївна Березіна-Василевська) (1861-1927)

Дніпрова Чайка (справжнє прізвище Людмила Олексіївна Березіна) народилася в селі Карлівка, тепер Зелений Яр на Миколаївщині, у сім'ї священика, де глибоко шанували народну творчість. У 1879 році вона закінчила Одеську приватну жіночу гімназію. Потім вчителювала, посилено вивчала українську мову, літературу, зокрема творчість Т. Шевченка.

В умовах, коли самодержавство забороняло викладання рідної мови у школах і вищих учбових закладах, не дозволяло друкувати українські книжки, Дніпрова Чайка стала на захист знедоленого народу, української культури і мови. Вона написала чимало віршів, оповідань, лібрето дитячих опер. У 1885 році побачили світ її перші вірші "Вісточка" та "Пісня", надруковані під псевдонімом Дніпрова Чайка. Того ж року Людмила Березіна переїхала в Херсон до свого чоловіка Ф. Василевського. Разом із ним вона стає активним членом Херсонської громади, пропагує твори Т. Шевченка, передових російських письменників, за що зазнає переслідування з боку влади. За цих обставин Дніпрова Чайка переїздить на Київщину, продовжує багато і плідно працювати: писати вірші, оповідання, збирати фольклор. У цей період вона знайомиться з М. Лисенком, М. Старицьким, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою.